ЯКІ ЗНАКИ НА ЦАРСЬКІЙ ДОЧЦІ - Казка Закарпаття

А · Б · В · Г · Д · Е · Є · Ж · З · И · І · Ї · Й · К · Л · М · Н · О · П · Р · С · Т · У · Ф · Х · Ц · Ч · Ш · Щ · Ю · Я

Був один чоловік, мав сина. І мав одну свиню, що привела дванадцять поросят. А він то ходив на поли пасти. Малі свині бігають, підскакують, скачуть у болото, качаються. Іде дівка. А він собі наклав огня, пече солонину. З солониною хліб їсть. А дівка звідає:

- Іванку, чиї свині?

- Мої.

- Продаш їдно?

- Продам.

- А що хочеш?

- Жменю грошей і показатись голою до колін. А дівка:

- Добре.

Дала йому жменю грошей і платтячко підняла до колін. Та й взяла поросятко, обернулася й пішла геть.

Приходить Іван домі. Старий отець рахує поросята. Ага, є одинадцять поросят. А де дванадцяте?

- Іване, де порося?

- Вовк узяв.

- Міркуй, аби вовк не взяв і тебе.

Іван ліг спати й думає собі: "Прийшла би ти ще та дала мені грошей".

Прийшла другий раз та сама дівка. І звідається;

- Іванку, чи не дав би ти одно порося? Тото само не буде. Треба двоє.

- Продати продам.

- Та що хочеш?

- Дві жмені грошей і до пупа голою показатися.

- Добре.

Дівка подумала, до пупа заголилася, і дав їй Іванко порося. Вона прийшла домі та й думає собі: "Коби ще одно порося було. Та було би троє, ліпше би бавилися".

А Іванко прийшов з поросятами домі, старий порахував.

- А де порося? Вже є лиш десять.

- Вовк узяв.

- Міркуй, щоб тебе не взяв вовк.

Другий день знов пішов Іванко із свиньми в поле. Прийшов у поле, наклав огня. Позирає, іде та сама дівка:

- Іванку, щось дуже погано поросята граються. Продай ще одно.

- Я ті продам, - каже.

- А що хочеш?

- Три жмені грошей і ціла гола покажися.

- А ти ще таке не видів?

- Нє, не видів.

Дівка зняла з себе плаття й показалася йому. Іванко увидів - під одним плечем у неї зірниця, під другим звізда. І запам'ятав собі то Іванко, та й узяв три жмені грошей.

Іванко загнав домі свині, вже є лем дев'ять. А сам Іванко домі не йде, пішов прямо геть, у город Мукачів, а далі в Ужгород. І найшов Іванко там собі квартиру. Ходить у вечірню школу, найшов собі роботу в швейні. Вшив собі цайговий костюм, бо на дорогий грошей не мав.

Добре Іванкови, вже він і на танці ходить, вже танцює з дівками. Вже Іван школований, вже знає язик мадярський, німецький, італьянський.

Раз пішов він у ресторан, а там газети. Читає: "У нашого царя є дочка. Вона має на своїм тілі два знаки родні. Хто вгадає, які то знаки, то буде вона його жона." А Іванко вже виріс великий. Та й думає він собі: "А-а-а, то, мабуть, та дівка, котрій я продавав свині. Іду я туди."

Купив він малого коня, бо на великого не мав грошей. Та купив сиру, хліба. Поклав то в мішок та й їде. Доганяють його мадяри. На конях, коні великі. Їдуть разом з ним та й питають:

- Іванку, де ти йдеш?

- А, йду та йду. А вони:

- Ми йдеме до царя, ми ще леґіні. Ми ще нежонаті.

- Добре, там, - каже, - і я йду. А один мадяр шепче другому:

- Чому він зразу не сказав, що йде до царя? Убийме його. А Іванко все чує, що вони кажуть, і розуміє по-мадярськи. Увечері пішли спати. Прийшли на одно поле, а там сіно. Мадяри наклали огень, витягли хліб, солонину, їдять. А Іванко мав хліб і сир, мало з'їв та й ліг спати. Один говорить:

- Вбийме його. Другий не хоче:

- Нє. Знімай з нього плаття. Цей добре плаття має.

А по-мадярськи плаття "ругонь" називається. Другий подивився:

- Нє, це не ругонь, це цайгове. А він не вгадає, - каже. - А як і вгадає, то дівка за нього не піде, бо він простий.

Переспали. А мадяр знов:

- Вбийме його.

- Нє, берім його коня та й забийме його в млаку. І не будеме боятися, бо він вернеться домі. Онде млака є.

А Іванко то чув. Та встав, заліз мадярському коньови межи лаби, пообрізував на лабах кожу ножем та й закотив до колін. Позакачував одному й другому коньови. А мадяри встали раненько:

- Іване, Іване, руш, позирай, де твій кінь заліз. У млаку.

- А позаду за ним ішли ваші коні та й гаті підкотили. Попідкачували, аби не намочили.

Хотіли би мадяри їхати, та вже не мож. Та де такими кіньми їхати, що гаті підкочені до колін? Та й вернулися вони домі. А Іванко підклав свому конєви під коліна древо й вибрав коня вон. Та помив його, попуцував, накормив та їде далі. І доганяють його теліяни. А він уже й по-теліянськи знав говорити. Теліяни звідають:

- Іванку, де йдеш?

- Я йду та йду. А де ви йдете?

- А ми йдеме до царя сватати дівку. Дівка має два родні знаки на своїм тілі. Та, - каже, - ми вгадаєм, та буде одному з нас жона.

- Та там, - повідає, - і я йду.

- Айно? І ти йдеш?

- Іду.

Та й ідуть. І прийшли в іден ліс дубовий. Прийшли під дуба, наклали огень. Теліяни печуть жаби та й їдять. А Іванко взяв собі хліба, сиру, поїв та й з тим пішов спати. А іден теліян говорить:

- Вбийме його.

- А нащо вбивати? Заженім його коня на дуба, там упряжеме та най там буде. І він до царя не піде.

А Іванко все чує й по-теліянськи знає. Вони взяли коня, витягли горі на дуба та й там його прив'язали. І висить кінь. Рано встає Іванко, а теліяни йому:

- Іванку, Іванку, позирай.

А Іванко вночі встав, узяв собі ніж і теліянським коням губи повідрізував. І зуби їм видно. Та й каже їм Іванко:

- А ви позирайте, як ваші коні сміються з мого коня.

Вони позирають - і-іяй, немає в коней губів. То Іванкова робота. А Іванко скоро на дуба виліз та й позирає з дуба. А вони позирають на нього:

- Іванку, ходи сюди. Може, здоймеме коня.

А Іванко не йде. І теліянці пішли геть. Куди такими кіньми підуть, що губів не мають? Пішли домі.

Вони пішли, а Іванко з дуба зліз, коня одв'язав, помаленьку опустив долі, накормив, попуцував його. Та й іде далі. А їде на коні жид і його обганяє:

- Іванку, а де ти йдеш?

- Я йду та йду. А ти де йдеш?

- Я йду, - повідає, - до царя. Царська дочка має два знаки на своїм тілі. Я вгадаю, які знаки, і буде вона моя жона.

- Та там, - каже, - і я йду.

- Йдем два, - пропонує жид.

Та й ідуть вони. І прийшли вже в город, де була царська дочка і де був цар. Прийшли в той город, а Іванко позирає, а там малий бовт коло дороги. Та заскочив Іванко в той бовт і купив собі цукру. "Шене цукор" - так називали його колись німці. Купив Іванко, та й жид нараз прибіг:

- Іванку, а ти чого хочеш?

- Ай, - каже, - хотів-им закурити, а туй не є.

- Іванку, та туй, - говорить, - цукральня, туй не є трафіки. Йде Іванко далі, позирає - аптека! Скочив Іванко з коня, прив'язав коня до аптечного стовпа та й у аптеку. І купив собі дикалон. А жид питає:

- Іванку, ти що хочеш?

- Та купив-им би паленки випити. Би май був сильніший.

- Іванку, та туй не корчма. То аптека. Я знаю, де туй корчма.

А Іванко вже має, що йому треба.

Прийшли вони до царя, а там народу повно. І оголошують там:

- Збори відкриті! Слово надається кожному! Хто вгадає, які царська дочка на тілі знаки має, того вона жона буде.

Всі слухають. Іде комісія. Сіли, зазвідали ідного, а той вгадує:

- Червену ружу має. Не вгадав. А другий:

- Боляк має.

Не вгадав. І всі не вгадують. А цар каже:

- Ми провіриме всіх.

Провіряють усіх, а Іванко з жидом сидять і говорять. А цар звідає

їх:

- А ви два що скажете? Говорить Іванко:

- Пресвітлий царю! У неї під одном плечем зірниця, а під другим звізда.

А жид собі:

- І я знаю. Під одним плечем - зірниця, під другим звізда. Цар не розобрав. Він думає: "Іднако повіли, оба знають". А то ж не разом повіли. Та й присудив цар:

- Но айно. Іднако одгадали два. Но як за двох оддати одну дівку? Такого не може бути.

Та й поклали їх спати на ідну широку постіль. Іванко од стіни, а жид од краю. А дівка всередині. Ід'котрому вона обернеться, того й жона буде.

А Іван файним дикалоном напашився, і дівка обернулася до нього. А він дає їй цукерки та цукор. А жид нічого не має, аби дати їй. І дівка так і заснула, обернута лицем до Іванка. А рано одкрили ту кімнату, увійшов цар й увидів, що його дівка спить, обернута лицем до Іванка. І оженився Іванко з царською дівкою. Оженився та й просить:

- Я би хотів, щоб на свадьбу прийшов мій тато. Та й пак прийшов отець. А Іванко повідає йому:

- Коли я пас, я продав троє поросят, а сказав, що їх вовк узяв. А тепер я, - каже, - за зятя в царя.

Та й казці конець.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Лази, Воловецького району, Закарпатської області
23 січня 1997 року
Оповідач: Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)
Українські народні казки: Книга 18: Казки Закарпаття. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2007. — 424 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.

Олександр Красоткін · Придбати домен · Безкоштовні програми · Менеджер паролів · Вітаміни