ЯК БАБИНУ ДОНЬКУ ЦАРСЬКИЙ СИН ЗАСВАТАВ - Казка Закарпаття

Була собі одна баба, і була в неї донька. Баба робила, а доньку робити не учила. Виросла у баби відданиця, айбо ніхто не хоче її, ліниву, брати. А дівка не дуже й журилася. Ідуть дівки на вечірки, жене баба й свою доньку. А та вийде з хижі – і на горище, де була бочка з клоччям.

– Бух душа в клоччя! – примовляла собі перед тим, як скочити у бочку і спати там до рана.

Бабі казала, що тому нічого не напряла, бо хлопці їй куделю розтирмали. Та коли баба вилізла якось на горище і подивилася у бочку з клоччям, відразу здогадалася, де її донька ночує. Забрала баба клоччя з бочки, а туди води наносила. Увечері пішла бабина донька ніби на вечірниці і полізла собі на горище.

– Бух душа в клоччя! – примовила собі й скочила в бочку з водою.

Забігла мокра до хижі, а баба вхопила ще кочергу й почала доньку бити. Якраз тоді повертався з полювання царський син. Підстрілив дикуна*, та доки принесли його снігами, припізнився царський син у дорозі. Почув ларму*, крик у бабиній хижі і зайшов подивитися, що там сталося.

– Бабо, чого б’єте дівку?

– Бо ходить під стріху прясти!

– А ви не хочете, аби пряла?

– Шовки мої попряла та най мало відпочине, – почала викручуватися баба. – А клоччя їй не даю прясти, бо наробить з нього шовкових ниток, а мені того не треба.

Як учув царський син, яка то робітлива відданиця, подумав собі: “А у нас дома нікому шовки прясти”. Придивився до відданиці – файна: білі руки, біле лице. Подумав царський син: “Сяку би мені жону”.

– Бабо! Чекайте у неділю сватачів, – каже царський син.

Відклонився нечеканий гість і пішов з хижі, а баба зажурилася, як тепер бути. Легінь подумав, що дівка робітлива, тому її і хоче брати. А що буде, коли він увидить, що дівка не знає прясти, не знає ткати?

У неділю прийшли сватачі. Договорилися про весілля. Свадьбувати зібралися через тиждень у царському палаці.

Весілля було, скажу вам, царське. Їсти, пити доста було. В закутках стояли міхи з горілкою, перед палацом стояли кладні із пирогів, як із снопів. А запах від смаженини був такий, що за сто кілометрів чули його пси і рвалися з ланців.

Баба покликала на весілля найпоганіших жінок із села – губатих, зубатих, шмаркатих, каправих. То всі були її родичами. Як сіли за стіл, царський син звідає* бабу:

– Мамо, а чому всі ваші родичі такі негарні?

– Видиш, сине, – каже баба, – губи і зуби у них такі негарні, бо багато пряли та мусіли слинити нитку, витігати зубами із клоччя паздір’я, очі у них каправі, бо не досипляли прядучи, шмаркаті такі, бо не мали коли і ніс повтирати прядучи.

Як то вчув царський син, каже старій:

– Не дозволю я своїй жоні прясти!

Бабі того й треба було. Розвеселилася, почала співати, танцювати. Веретено доньки віддала старості паленку* міряти. З паленкою одного обходили, другому не давали, а третьому не виставало. Я на тому весіллі був, усе видів. То так мене розізлило, що я вхопив один пиріг та розбив старості чоло. Далі став я на весло, що по дзямі* текло, і мене принесло нараз у наше село. Тут я сів і вам казку вповів.