|
Жила, де не жила, в однім селі дуже красна дівочка. І мала вона красивого фраєра. Разом любилися, ходили, гуляли по лісах. Але раз прийшла карта, і забрали її фраєра на війну. Дівочка довго чекала, але фраєр не вернувся з війни. Недобре їй було, сумувала вона, сумувала. А потім що? Думає собі: "Що мені робити? Де мій фраєр?" І надумала вона собі піти далеко-далеко до ворожки, щоб їй поворожила, чи живий він, чи мертвий. Іде він є?
Приходить вона до ворожки й просить:
- Бабко моя, будь добра, поворожи мені. Де мій фраєр? Чи загинув, чи десь женився?
Сідає бабка з дівочкою.
- Добре, - каже, - я тобі поворожу, але би ти не напудилася. Якщо твій фраєр живий, то він прийде. А як мертвий - тоже прийде. Але би ти не напудилася. Як буде мертвий, то прийде за тобою вночі, коло дванадцятої години.
Дівочка:
- Но, що робити? Най прийде й мертвий. Я його любила живого, люблю й мертвого.
Повідає бабка:
- Слухай, я тобі накажу, що би ти робила, як він прийде мертвий.
- А що?
- Коли задуднить кінь і він на коневи приїде, ти скажи: "Почекай". І забери з собою пуслань. Бери перину, плахту, заголовки. Він буде казати: "Не треба". А ти кажи: "Треба. Де ти будеш, там і я. Нам треба лягати спати й треба постелити". І ти лем бери ту пуслань. А й ще з собою бери, - каже, - дівочко, водички, і возьми тенгерички й когутика. Щоби ти когутика покормила та напоїла, коли ти попадеш у велику біду. Щоби тобі когутик запів.
Дівочка до бабки:
- Ой, та добре. Но а що когутикови казати?
- Будеш казати: "Когутику, запій, дам ти тенгерички й студеної водички".
Подякувала дівочка бабі, забралася й пішла. Прийшла дому, лягла собі спати та думає. Вже на ню страх напав. Не є фраєра живого, бо кеть би був живий, то був би вдень прийшов. Він уже мертвий.
Коло дванадцятої години чує: земля дуднить. Виходить вона, дивиться, приїхав на кони воєнний, такий, як офіцер. Позирає - а то її фраєр. Зліз він з коня, зайшов до хижі й кличе:
- Но, збирайся, підеш зо мною.
Вона дуже напудилася, але не подавала йому виду, що вона ся боїть:
- Почекай. Як ти мене береш, я беру з собою пуслань.
- А нащо тобі пуслань? Не треба.
- Ніт, - каже, - треба.
Забрала та зв'язала заголовки, перину, плахти. Шаття свого много.
- Но, тепер, - каже, - сідай на коня.
Поміг він їй висадити на коня пуслань. Сіли вони, їдуть. Місяць дуже красно світить, а фраєр до неї: Світить місячок ясно, Іде смертка страшно. Чи не боїшся ти, моя мила, дашто? Дівчина засміялася:
- Та чого би я ся бояла? Ти ту. Їдуть вони далі, і зась він каже:
Ой світить місячок ясно,
Іде смертка страшно.
Чи не боїшся ти, моя мила, дашто?
- А чого би я ся бояла? І ти ту.
Їдуть далі, їдуть, нич не говорять. А далі він знов каже: Ой світить місячок ясно, Іде смертка страшно. Чи не боїшся ти, моя мила, дашто?
- А чого би я ся бояла? І ти ту.
І приходять вони, знаєте, в теметюв. Видить вона - яма одкрита. Він каже:
- Но, злізай, моя мила, і йди в яму.
- Ой ніт, я так не піду в яму. В мене є пуслань. Ти постели в ямі.
- Но давай.
Він поліз в яму, а дівчина стала йому, знаєте, кидати перину, плахти:
- Ти красно вистели.
І вона йому метала, метала плахту, перину, заголовки. А тоді ще своє плаття навішала на коня; так, ніби вона на коньови сидить. А далі хопила когута й воду та почала утікати. Втікає, втікає, далеко-далеко. А він за нею, знаєте, женеться на коньови.
Видить дівчина, невелика хижка стоїть. Заходить вона до тої хижі, позирає. А то була така хижка-трупарня. Дивиться, а там лежить на лавці мертвий, трьома ланцами прив'язаний. Вона дуже напудилася: "Ой, що мені робити?!" І скочила скоро на пічку. І сіла й стала давати водички й тенгерички когутови. Айбо когут їсти не хоче.
А він, її фраєр, заходить у двері та гойкає:
- Вставай, мертвий, бо йде по живому!
І мертвий заворушився, і єден ланц на мертвому урвався. А той каже зась:
- Вставай, мертвий, бо йде по живому!
І другий ланц урвався. А він каже третій раз:
- Вставай, мертвий, бо йде по живому!
І третій ланц урвався. Він заходить до хижі, а дівочка просить:
- О запій, когутику, запій. Дам ти тенгерички й студеної водички. Кугутик відмовляється:
- Ага, ти мені дотепер не давала. Чого би я тобі пів? Не буду піти.
А вона плаче:
- О запій, мій кугутику, запій.
А кугутик її пожалів і запів. І той мертвий розсипався, а її фраєр десь дівся. Не було їх ніде. А вона, ледве тепла і страшно перепуджена, прийшла дому. І вже більше ніколи до ворожки не йшла.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1988 року
Оповідач: Козак Марія Юріївна (1928 року народження)
Українські народні казки: Книга 18: Казки Закарпаття. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2007. — 424 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|