|
Цар поїхав на полювання і відбився від свої кумпанії. Іде він лісом, чує - щось десь співає. Дивиться, а там солдат сидить. Питає його цар: - Відки ти йдеш?
- З побивки, - каже солдат, - вертаюся на службу. А як твоє ім'я?
А государ йому:
- Альоша.
- Підем, Альошка, бо вже вечоріє. Може, якось виберемося з цего лісу, - сказав солдат, і вони пішли далі. Ішли вони, йшли і добилися до якогось хутора. Скрізь було закрито, а солдат взяв і розбив ворота. Вийшла старуха і зачала з ними сваритися:
- Що ви ломаєте ворота! Як прийдуть сини з охоти, то з вами розправляться.
Зайшли вони в хату і просять у старухи їсти. А вона каже:
- Нема нічого.
А солдат поглядів і найшов усе: і жарене, і парене, і що хочеш. Почали вони їсти, а стара ставить їм напиток. Солдат не п'є і "Альоші" каже, щоб не пив. Попоїли вони, солдат лишив царя коло стола, а сам пішов по кімнатах. В їдній кімнаті завидів багато зброї. Цар каже:
- Будем спати на ліжку.
А солдат:
- Нє, будем на поді спати.
Пішли вони спати на під. Цар заснув, а солдат не спить. Чує, їдуть вершники. Приїхало їх дванадцять. Крикнув їден:
- Це худо, що ворота поломані. Зайшли в хату і питають старуху:
- Що це таке? Чого ворота поломані? Вона стала їм розказувати:
- Тут є два. Їден приїхав верхом, а їден прийшов пішки. Розломили ворота, нахально зайшли, нахально взяли їжу і повечеряли. А тепер сплять на поді.
- Дай нам поїсти й випити, а тоді будем з ними розправлятися. Зачали вони пити. Їден підпив та й каже:
- Я вилізу по драбині на під і побачу, що то за їдні.
Підліз він по драбині, а солдат був насторожі. Той лиш голову показав, а солдат її шаблею зняв. Браття чекають його і думають: "Певно, там золота багато є, що він так довго не вертається". Підліз по драбині і другий, а солдат і тому голову зняв. Чекають - і того нема. "Вони, певно-таки, діляться золотом", - думають розбійники. Поліз третій, а солдат і третьому голову зняв. Знов чекають розбійники і знов посилають їдного. Так солдат порубав усіх до посліднього.
Як розправився солдат з усіма розбійниками, аж тоді "Альошу" збудив:
- Вставай, Альоша, подивися, що тут робиться.
Встав "Альоша", злізли вони на землю, а солдат зарубав і старуху. Зайшли вони в підвал - там повно золота. Солдат жадний, набирає собі, горне. А "Альоша" стоїть і не бере.
- Бери, Альоша, - каже солдат.
А той не бере, бо нащо йому золото, як він цар. Вийшли вони відти, а свічку лишили в підвалі. Свічка догоріла, зробився пожар і все згоріло. Підійшли вони близько до столичного города. Цар каже солдатови:
- Ти помалу йди, а я поїду вперед.
І поїхав. Заїхав у столицю і вислав напроти солдата полкову музику. Грають солдатови, а він просто в корчму і бере їсти. Йому дають все-все. Солдат дає гроші, а вони не беруть, бо так цар сказав. Солдат думає: "Що це таке? Як у мене не було грошей, то всі вимагали гроші, а як маю гроші, то не хочуть брати".
Цар взяв його в свою столицю і сказав, щоб забезпечили солдата і його сім'ю до кінця життя.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
23 березня 1980 року
Оповідач: Добровольська Ірина Никифорівна (1901)
Українські народні казки: Книга 10. Казки Буковини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 496 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|