Випустив дід овець напувати, та поки там се та те коло другої скотинки — і не бачив, як цап та баран вийшли з двору і побігли по дорозі, сінце підбираючи.

Напоїв дід, загнав і оп'ять не доглядівся, що не вся скотинка. А цап та баран побігли собі та й побігли, вже й сонце зайшло, і смеркає, а вони і не думають додому вертаться. От побачили оддалеки лісок і направились до його листячка збирати. Трохи не доходя до ліска, стрічають вони дванадцять вовків, і один між ними куций за вожака. «І, ти, лихо, — журиться баран, — що його робити?» — «Нічого, не рябій, — каже цап, — я ще їх полякаю». Та прямо на вовків біжить, скака й рогами маха, аж вовки сполохнулись. Цап туп ногою та: «Здорово, братці!» — «Здрастуй». — «Чи далеко тут криниця і чи гарна в ній водиця?» — «А що ви таке солоне їли?» — питаються вовки. «Та ми оце тільки що, — каже цап, — з'їли дванадцять вовків, і в одного була така солона голова, що аж душа горить, води хочеться».

«Шутка, з дванадцятю справились! Це і нам не здобрувати», — подумали вовки та, сказавши, де криниця, драла скоріш од них. Не на шутку злякався і цап та баран. Вони хаміль, хаміль відтіль та в лісок. Ізлізли на верхушку самого високого дуба. А вовки ідуть і розсуждають: «Чи може таке статься, щоб їх два подужали нас дванадцять?! Та нашому брату і одному нічого з ними робити». — «Давайте вернемось», — каже один. «Та давайте», — підхватили другі. І вернулись.

Ввійшли по сліду в ліс, а далі тиць і стали: слід кончився. «Де ж вони ділись?» — думають вовки. А один і каже: «Постойте, я заворожу». Та бриць на спину і мель-мель ногами. «Он вони!» — каже, і указав на дуба, де сиділи цап та баран. «Як би ж їх достати?» — стали радиться вовки. «А ось як, — каже куций. — Давайте станем один на другого, так верхній якраз достане».

І стали становиться. От уже послідній дереться, зубами клаца і ось-ось достане. А баран з ляку як затруситься та геп прямо на вовків і поваляв їх всіх додолу. Шкопиртають вовки, а цап з дерева кричить: «Бий їх, брате, прямо, лобом, лобом! Метай їх рогами направо і наліво! Ось і я! Ось і я!»

Вовки з ляку розбіглися, а цап та баран скоріш додому убрались.

ЦАП ТА БАРАН - Казка Про Тварин

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А забирайтесь, цапе й баране, собі з Богом, щоб вас не було у мене в дворі.

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та несміливий, а цап сміливий, та не дужий:

— Бери, баране, голову, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу.

Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли.

Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються.

— А, здорові, молодці!

— Здорові! здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас.

Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:

— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Баран і несе.

— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як відси втікати, «бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають».

Один вовк і починає:

— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:

— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку.

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену.

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:

— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись.

Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумав перший вовк:

— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли, та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.

— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, — ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.

Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить; не втримавсь, як упаде, та на вовка. Цап сміливий не став роздумувати, як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурівся.

А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.

Опитування - Найкраща народна казка про тварин (звірів)