УПИР - Казка Гуцульщини

Мала дівчина хлопця. А той хлопець пішов на війну та й там загинув. Дівчина чекає його та й чекає. Усе вечером вийде надвір, сяде на дривітню, та все плаче та й приповідає: "Куколе мій" та й "куколе мій". Одного разу було дуже місячно, дівчина сидить на дривітні та й плаче. Якраз серед опівночі приїхав мертвий хлопець на білому коні. І говорить до неї: - Місяць світить, а упир їде. А ти ся, дівонько, не боїш? А вона каже:

- Чого би я ся з тобою, милий, бояла?

- Коли не боїшся, сідай зо мною на коня та й поїдемо до мого двора. Як поїдеш зо мною, то візьми з хати звій полотна.

Взяла вона звій полотна і сіла з ним на коня. Їдуть і їдуть, і їдуть, і кінця-краю нема. На зорях приїхають на цвинтар. Позлізали вони з коня. Вона увиділа, що тут його гріб. У гробі діра. Він їй сказав:

- Лізь у ту діру. А вона сказала:

- Туди дороги не знаю. Бери це полотно і лізь наперед. Будеш його тягнути за собою, а я буду по ньому йти.

Він пішов у гріб та й зачав мотати той звій полотна, а вона за той час утікла. Він докотив звій полотна до кінця, а її нема. Він виходить з гробу, сів на коня і почав її доганяти, але кугут запіяв, і він пропав.

А дівчина відбігла трохи і на дорозі померла.