|
Чоловік лишив жінку дома й пішов по роботах. І щастя не міг найти. Служив у панів по три роки, та щастя не мав. Пішов він до єдного багатого пана, а в того пана був файний камінь. І договорився він з паном і дав йому пан той камінь. Він той камінь узяв, а камінь розсипався. І він задумався й зажурився. І йде, і сам не розуміє, куди йде.
Перейшли роки, і він нічого не заробив. Іде він і стрічає його дідик:
- Що ти такий, чоловічку, задуманий?
- Я служив три роки у пана за камінь, а пан ми дав камінь, і камінь розсипався.
Каже дідик:
- Я то знаю. А будете, - питає, - ви в мене служити три роки? Я вам дам за то три слова.
Відслужив він у того діда три роки та й звідається:
- Які то слова?
- Перше слово: іди чистою доріжкою. Друге слово: де файна жінка, не оставайся там на ніч. Третє слово: не роби серцю волю. А тут маєш рушничку. Вона тобі буде на поміч.
І дав йому дідок рушничку.
Іде він додому чистою доріжкою. Упала ніч. Іде через ліс, а там на полянці горить огник. А він підняв рушничку і бух на той огень. І той огень розсипався. І він там нікого не видів. Він ті головіньки склав та горять. І туй почали сходитися люде.
А там було повно возів з дорогими товарами. А на тих купців напали опришки. А він стрілив у огень, і опришки повтікали. І тоти люде за то, що він урятовав їх, дали йому один віз з товарами. Аби торговав він. І буде мати гроші. І він з тими купцями поїхав далі разом.
Помаленьку їдуть вони з села на село, і убила їх ніч. Зайшли в одно село, а там файний двір, і хотять вони там вечеряти й ночовати. А там файна молодиця, а цей уже знає, що не треба спати там, де файна молодиця. Полягали вони в хаті спати, а він не ліг. Він остався вон і слідкує, що буде далі.
Як звечоріло, у годин десять-одинадцять приходить священик. Батюшка. Ворота замкнені. Він відчиняє їх, пішов до хати, маленько випили з жінкою, погостилися, як кума з кумом. І думають вони обоє, як той дорогий товар на возах забрати. Жінка скоро додумала, як забрати. Каже:
- Є в мене старенький дідо, мій чоловік. Покладеме на него петек і задушиме його. І понесеме межи вози та й скажеме, що подорожні задушили, їх заберуть і засудять, а товар буде наш.
І вони діда задушили. Кум верг рясу долі, поклали задушеного на рясу, понесли межи вози й кинули. А як вони там проходили, той, що за щастя служив, що щастя глядав, узяв ножиці та вирізав попови з ряси пандлик. І спрятався.
Рано жінка встала та зайойкалася:
- Прийняла-м людей, а вони убили мені чоловіка!
Прийшла поліція й тих людей забрала. А другий день суд над ними. Викопали яму та людей під суд. Голова за голову. Присудили за таке убийство їх завішати. Та й добро їх забрати.
І приходить на суд той, що щастя глядав. Говорить:
- Закличте сюди батюшку, а людям дайте спокій.
Пішли за батюшкою. Прибігає батюшка, думав, що молебень треба. А не подивився, що на рясі хибить. Каже той, що щастя глядав:
- Ану подивіться, що на тій рясі є.
Подивився суддя, а на рясі хибить, а він дав судді той пандлик. Суддя приклав, а то гейби виросло там. Так точно все підійшло. Наказує він:
- Пущайте людей, бо люде не винні, жінка з попом діда задушили. Бо я слідковав за сим ділом.
І люде віддали йому весь свій товар, бо він уже два рази їх урятовав. Все лишили йому. Поторговав він і йде додому. А вже роки пройшли!
Прийшов він уночі додому, дивиться, в нього світло горить велике. Дивиться він у визір, а його жінка з двома офіцерами п'є. Один з одного боку, а другий з другого. Чоловік подумав: "Я по світі бідую, а вона з офіцерами п'є". І поклав рушницю на оболок і цілиться, щоб нараз одною кулею усіх трьох убити. І пригадав він слова діда: "Не зроби серцю волю". І його руки здрижали, і він не стріляв.
Побіг він до кума та й зогнав кума вночі. Зрадовалися кум кумови.
- Я бідую по світі, а жона моя гуляє з офіцерами. Хотів-им убити одною кулею усіх трьох нараз.
- Куме, що би ти був зробив! То твої сини-близнюки! Вони тепер офіцери й прийшли в отпуск.
Прийшов він з кумом додому, упав на коліна та попросив пробачення, обняв, обціловав жінку свою й діти.
Так найшов він щастя, і стало його життя мирне й веселе. І наша ся казочка скінчилася.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
1 серпня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)
Українські народні казки: Книга 18: Казки Закарпаття. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2007. — 424 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|