ТРИ МУДРИХ СЛОВА - Казка Гуцульщини

Був такий собі парубок. В него родичі повмирали, а він не мав багато поля. І думає собі: "Піду в світ, зароблю грошей". Та й пішов у світ. Там найшов добру роботу, заробив чимало грошей. І йде додому і думає собі: "Оженюся і буду господарювати".

Іде він, і захопила його в однім селі ніч. І він впросився на ніч до одного господаря. А в хаті, як звикле, син і невістка ходять, роблять, говорять щось, а дід сидить на печі. А хлопець поцікавився:

— А чого ви всі говорите, а дід нічого не говорить? А йому відповідають:

— То такий дід, що кожне слово в него коштує п'ятку. А він собі думає: "Що би то таке було?" Та й каже:

— Ну дам п'ятку, щоб мені дід сказав слово. А дід каже:

— Не йди без броду в воду.

Подумав собі хлопець: "Е, хіба це таке важне? Але дам п'ятку, най мені ще дід скаже слово". І дав ще одну п'ятку, а дід каже:

— Не дай худобу на чужі руки, як будеш господар.

Він собі думає: "Добре це слово". Та й дає ще одну п'ятку, аби дід сказав йому ще одно слово. А дід каже:

— Не пусти жінку саму на весілля.

Він собі переночував, подякував і пішов. Прийшов додому, докупив собі поля, набачив на другім селі дівчину, вженився і господарюють. Надбав собі худоби, має коні — звісно, господар.

Але одного разу йому треба було в місто, щось купити. А місто було за водою. Мостів тоді ще не було, а їхали собі вбрід. Він приходить до ріки. Угорі, видно, була туча, і прибула велика вода. І він ходить понад ріку і дивиться. Може, хтось буде їхати фірою. Бо не видно ніякого броду, а він там не хожений і не знає. Лиш один пилипован* на коні їде. Тоді ще грошей паперових не було, то носили в бесагах мідні, срібні й золоті. А той пилипован вшив собі шкіряні бесаги, насипав у них грошей і їде на купівлю до міста. Питає пилипован того чоловіка:

— Чого ти ходиш понад ріку? А той відповідає:

— Та дивлюся якогось броду.

— Ей, що то "броду"!

Направив коня у воду. "Вйо!" Кінь то, звісно, пливе, але на ньому тяжка ноша. І він доплив до середини, де була найбільша течія, а там якась річ пливла, коня підбила, кінь перевернувся, пилипован утопився, а кінь якось виборсався і вернувся назад на цей берег. Чоловік зловив коня, подивився в бесаги, а там повно грошей. І йому прийшли на думку дідові слова: "Не йди без броду в воду".

Взяв він того коня і повів додому. Бо хто його знає, хто він був, той пилипован, і відки? Прийшов додому, коня розвантажив, гроші сховав. А жінка якраз була в свої мами на другім селі. І він подумав, що жінці про ті гроші не треба розказувати й хвалитися.

Зараз після того приходить сусід. Не дуже далекий, не дуже близький.

— Виоріть мені нивку. А цей каже:

— Якось так не маю часу. Хіба би ви взяли коні та виорали самі. Але вважайте, бо кобила жеребна.

— Я буду вважати.

Цей лишень від'їхав, а він нагадав, що дід казав: "Не давай худобу на чужі руки". Але вже йому ніяково було чоловіка вертати. Та й собі думає: "Ану я таки перевірю, що буде". Сховався за корчі і дивиться. А той кіньми пре, пре на всі заставки*. Виорав, засіяв і бігом боронить. А кобила не витримала, лягла та й ужеребилася. А він тото лошатко хап і в корчі шпурив. А кобилку обтер, і ввечері пригонить коні.

А ґазда усе видів. Взяв тото лошатко і поніс додому. Порубав його, розпаював, посолив і склав у бербеничку*. Так, як було, з шкірою, зо всім. Цей пригонить коні, а ґазда питає:

— Як вам днювалося?

— Нічого, — каже, — файно я виорав, засіяв. Дай вам Боже здоров'я.

І пішов додому.

А тут невборзі* весілля в тестя на другім селі. Хоч-не-хоч, треба, аби жінка йшла щось там помагати. Взяла жінка дитину і пішла помагати на весіллі. А він дома господарює. Але вже в день того весілля йому прийшло на гадку, що казав дід: "Не пускай жінку на весілля саму". Подумав: "Ану я перевірю": Вбрався на пилипована*, осідлав коня, набрав грошей і подався вслід за жінкою. А там, звісно, весілля. Ті гуляють, ті сюди, ті туди. А він приїхає конем і проситься на ніч. Йому відповідають:

— Та як? Та в нас весілля. Нема де вас примістити. А він каже:

— Я де-небудь, у стодолі примістюся.

І примістили його там, ще й йому винесли вечерю. А потому він вийшов та й каже домашнім упівголосу:

— Слухайте, ви би мені направили сюди якусь молодичку. Я би їй дорого заплатив. У мене багато грошей.

А вони собі подумали: "Та шкода упустити добрі гроші". Та й шу-шу, шу-шу. Та й що? "Ми пошлемо-таки доньку. Чоловіка нема, ніхто не буде знати, а гроші будуть". І направили до него таки його жінку. Але тут біда — не може лишитися без неї маленька дитина. Мусила взяти дитину з собою в стодолу.

Вони там удвох погостювали собі, як звикле, і жінка заснула. А він потихеньку встав, коника осідлав, дитинку взяв і поїхав додому. Вона прокидається — ні пилипована, ні грошей, ні дитини. От нещастя! Усе було би, як було, але дитина пропала! Що тут робити! Тесть небагато думає — палити стодолу! "Стодола згоріла, жінка якось в страху вискочила, а дитина лишилася там і згоріла. Все!"

А він прийшов додому, коня розсідлав, дитину дав до сусіда, і тихо. Жінка приходить з весілля з плачем.

— Йой, таке сталося. Стодола згоріла і дитина згоріла.

А невборзі робить він гості. Кличе в гості тестя з тещою і цего сусіду, котрому коні давав. Як звичайно, посадив їх за стіл. І приніс м'яса з того лошати, і кладе його перед сусідом.

— Пригощайтеся, це ви мені придбали. А дитину вносить і кладе перед тестя.

— А це вам подарунок. Ви не пошкодували стодолу запалити, щоб затамувати гріх і сором. А тепер погостювали і йдіть з мої хати, аби вашого й духу тут не було.

А жінці він подарував, бо признав, що жінку одурили. Так йому сповнилися три дідових слова.