ПРО ХЛОПЦЯ, ЯКИЙ ЗВІЛЬНИВ СВОЮ МАТІР З ПОЛОНУ ПОГАНИНА - Казка Закарпаття

Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:

— Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.

Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли за жодного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».

Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.

З'явився у палац і каже:

— Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!

— Слухай, сину, — говорить Білий цар, — я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.

— І я зумію вберегти принцесу! — заявив одразу принц. Так вони говорили між собою двоє, без царівни. Та принц дуже би хотів побачити дівчину і попросив царя:

— Покличте її, хай на неї бодай подивлюся.

Цар потряс своїм дзвоником. Принцеса увійшла і сіла на стілець біля свого батька.

— Ну, донько, — каже цар, — чи хотіла б ти вийти за цього хлопця? Він обіцяє вберегти тебе від злого Поганина, та я чогось не вірю. Ніде ти не будеш у такому надійному місці, як дома, в палаці.

А вона відказує:

— Няньку, але мені вже час виходити заміж. Доки я буду дівочити? Раз треба справити весілля.

Подивилася на хлопця, і він дуже полюбився їй.

— Ну, коли так, то я не перечу, — погодився цар.

І ще того дня наказав готувати весілля. Справили весілля, і молоді щасливо провели три місяці в царському палаці. А потім зять каже:

— Няньку, мені треба збиратися в дорогу. Я залишив державу на чужу людину. Мене там давно чекають.

Білий цар дав зробити для них окремий вагон, і привели туди принцесу так, щоб на сиру землю не ступила і щоб на неї сонце не світило. У країну принца виїхали вночі, коли сонця не було. А від станції до його палацу постелили килими, щоб царівна не стала на землю.

І молоді щасливо жили далі. Через півтора року знайшовся в них хлопчик. А той хлопчик мав на голові три золоті волоски. Минуло ще три місяці, і сталося велике нещастя: молодий цар виманив свою жінку в сад погуляти. Вона не хотіла, казала йому:

— Чоловіче, хіба ти не знаєш, що Поганин поклявся мене викрасти, якщо ступлю на сиру землю або якщо на мене блисне сонце.

— А може, то неправда? Може, нянько лиш так говорив, бо не хотів тебе від себе віддавати... Я візьму тебе за руку, то хто тебе вирве з моїх рук?

— Ой, я дуже боюся І

— Не бійся нічого!

Винесли в сад і малу дитинку, приколисали та й гуляють поміж зеленими деревами, кущами. Небо чисте, ніде ні хмаринки. Раз лиш над ними знявся вихор, надлетів змій-Поганин і схопив принцесу. Принц дивиться, а жінки немає. Почав бігати — в косицях, у кущах шукати. Ніякого сліду! Тоді зрозумів, що її поніс Поганин. Принц гірко заплакав. Пішов шукати для хлопчика якусь годувальницю...

Хлопчик ріс, як з води. У три роки вже тягся до книжки. Записали його в таку школу, де вчилися лише панські діти, що мали вже по десять, по дванадцять років.

Вчитель тикав іншим школярам під ніс:

— Видите, я вчу вас стільки років, а цей хлопчик тут лиш один рік і навчився вже більше за вас!

Дітлахи розсердилися на здібного хлопчика і почали його обзивати:

— Тебе знайшли в капусті! Тебе знайшли в капусті! Чули, що його мати пропала десь безвісти. Хлопчик повернувся додому зажурений і питає:

— Няньку, а де моя мама?

— Ой, була в тебе мама, але щось її вкрало, і не знаю за неї нічого.

А з хлопчиком ходив до школи й син удовиці. Він мав уже дванадцять років, і хлопчик запитав:

— Приятелю, ти старший за мене — може, пам'ятаєш мою маму?

— Твоєї мами я не бачив, але чув, що люди говорили... Ходи до нас. Моя бабка вже дуже стара, має сто дев'ять років. До неї на гадання йдуть зі всього світу. Вона щось порадить.

І просто зі школи хлопці прийшли до тої гадалки.

— Велике діло, хлопчику, тебе бачити, — каже стара. — Ти ніколи до нас не заходив. Що привело тебе сюди?

— Бабко, я хотів би знати за свою маму. Яка вона була, чому пропала і де вона тепер?

— Твоя мама, синку, — донька Білого царя. Вона така прекрасна, що на світі іншої такої немає... Сватав її Поганин, та не дали за нього. Він страшно розсердився і сказав: «Не сміє на сиру землю стати, а сонце не сміє на неї світити, бо інакше прилечу й понесу її». А твій нянько взяв її за жінку і не повірив тим словам. Повів твою маму в сад трохи пройтися, і тут її вхопив змій-Поганин.

— Чи живе моя мамка?

— Живе.

— Порадьте мені, бабко, як її побачити?

— Якщо будеш розумний — побачиш, а якщо дурний — загинеш. У вашому саду є ліщина. А на тій ліщині три прутики-однолітки. Ти виломи собі середній прутик і йди з ним уздовж муру, доки не побачиш замурований у ньому залізний рожен. На тому рожні настромлена кінська голова. Прутиком удар три рази по голові — і з'явиться кінь. Він порадить, що далі робити.

Хлопчик так і зробив. Зірвав із ліщини середнього прутика, знайшов рожен з кінською головою, вдарив по голові три рази тим прутиком, і голова підскочила аж під самі хмари. З'явився перед хлопцем прекрасний жеребець — золота шерсть на ньому.

— Для чого ти мене розбудив? Що тобі треба? — спитав кінь.

Хлопець розповів:

— Так і так, шукаю мамку...

— А хто тобі порадив звернутися до мене?

— Така й така баба, ворожка.

— І що би ти хотів?

— Увидіти мамку.

— Ну, коли так хочеш видіти свою мамку, то йди під ту ліщину, з якої цей прутик, і там глибоко в землі знайдеш іржавий ключ. З ключем піди в крамницю, що поросла бур'яном, бо має триста років. Відкрий двері до тої крамниці й там побачиш поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Положи все те у міх і принеси сюди. Крамницю замкни, а ключа знову закопай під ліщиною.

Хлопчик знайшов іржавий ключ, відімкнув двері до крамниці і знайшов там поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Склав усе то в міх і приніс до коня...

Кінь на те подув, і тут же постали діамантове сідло, 80-лоті підкови, срібні шабля й рушниця.

— Ну, прибий мені підкови, — сказав кінь. І хлопець прибив.

— Осідлай мене.

Хлопець осідлав. Рушницю й шаблю взяв на себе.

— Приготуй нам на цілий місяць їжу. Хлопець усе приготував, тоді кінь питає:

— Як хочеш їхати: як вихор чи як гадка?

— Так, щоб було добре і мені, й тобі.

Піднявся кінь під хмари і летять, летять, летять. Місяць летіли без зупинки, доки не побачили величезну гору. А на тій горі було таке широке поле, що не мало краю.

— Злізай, — сказав кінь, як спустився вниз. Хлопець став на землю, і він наказав:

— Викопай для мене таку глибоку яму, аби мене з неї не видно було.

Хлопець викопав. Кінь скочив у яму й наказує далі:

— А тепер мене загреби так, аби не було слідно ніякого горба. А прутика з ліщини встроми мені над головою. Сам підеш цим полем. Там зустрінеш одного за одним двох величезних чоловіків. Вони тобі порадять, як дійти до мамки. Будеш розумний — не загинеш, будеш дурний — пропадеш... А коли повернешся знову на це місце, то дивися добре: якщо прутик всохне — не викопуй мене, бо я буду мертвий, якщо прутик лишиться зелений — викопли мене, я буду ще живий.

Хлопець загріб коня і йде полем. Здалеку помітив великий вогонь — якби хто хату запалив. А коло вогню сидів чоловічисько, який ногами обняв ватру. На вогні кипів грубезний котел, повний баранячого м'яса. Чоловік, як полонина. Хлопець трохи налякався, але поклонився:

— Добрий вечір, старче.

— Добрий вечір, — зрадів чоловічисько. — Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив? Куди йдеш?

— Я йду шукати свою матір. Може, ви щось знаєте за неї?

— Та чия твоя мати?

— Донька Білого царя. З-за Червоного моря.

— Знаю... Твою матір вкрав мій найменший брат — Поганин. Та ти її не визволиш. Краще повернися. Тут, на полонинах, страшні звірі і птахи живуть — можуть тебе з'їсти... Видиш, який я чоловічище, а мій молодший брат ще більший — і то Поганин нас обох поборов і вигнав. Що ти йому вчиниш? Він має, щоб ти знав, двадцять чотири голови!

— Ні, я не вертаюся, — відказує хлопець. — Я хочу побачити свою рідну мамку, хоча б тої хвилини загинув! Аби лише побачив її.

— Ну, коли так хочеш видіти її, то увидиш, але не визволиш з полону.

Чоловік махнув ногою й визув чобота:

— Сідай на цей чобіт — він понесе тебе до мого молодшого брата. Понесе тебе на таку гору, на яку ніхто не може вийти.

Хлопець сів на чобота і прилетів на інше поле, ще більше. Бачить він такий вогонь — якби зразу дві хати палали. А коло вогню ще більший чоловік ногами обняв ватру і в грубезному котлі варить собі м'ясо. Хлопець поклонився:

— Добрий вечір...

— Добрий вечір, — зрадів чоловічисько. — Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив?

— Від вашого старшого брата.

— А куди йдеш?

— Шукаю свою мамку.

— Та чия твоя мамка?

— Донька Білого царя.

— Знаю, знаю... Твою матір викрав наш наймолодший брат. Він нас обох із братом поборов і прогнав від себе геть... Що ти йому вчиниш? Він, неборе, має двадцять чотири голови! Вернися додому, бо знищить тебе.

— Не вертаюся. Я хочу увидіти свою дорогу мамку, аж би й нараз загинув. Аби лише я побачив її...

— Ну, коли так хочеш її увидіти, це можемо зробити. — Здоровань махнув ногою і визув чоботисько. — Сідай на цього чобота, і він понесе тебе, куди загадаєш.

Хлопець сів на чобіт і подумав, щоб ніс його до матері. Чобіт миттю, як би кліпнув оком, прилетів з ним на Скляну гору, де жив Поганин. А жив той шаркань у прекрасному будинку із самого золота, на двадцять чотири поверхи. Скільки голів у Поганина, стільки було поверхів у його палаці.

Коли хлопець зайшов до кімнати, мати його побачила і зомліла. Хлопець покропив її студеною водою:

— Не бійся, білоглава (ще не називав її своєю матір'ю), я чиста душа.

Мати прийшла до тями і каже:

— Я не тому злякалася, що ти якась нечиста душа, а з несподіванки — як ти сюди потрапив?

— А ти?

— Я йшла, не сягаючи ні неба, ні землі.

— Ну, і я так само...

— Але ж Поганин, який мене сюди приніс, хвалився, що нема того на світі, хто би на цю гору дістався.

— Багато би сказати, а нічого слухати, — відповів їй хлопець. — Розповідай, що ти за одна і що з тобою сталося.

— Я донька Білого царя, з-за Червоного моря. Мене сватав Поганин, але нянько не віддав мене за таку потвору. Поганин розсердився і пригрозив, що більше не сміє на мене сонце засвітити, а я не смію на сиру землю ступити, бо інакше він мене вкраде. І викрав мене від чоловіка, того і того принца.

— Скільки ви жили разом? — розпитує хлопець.

— Півтора року.

— А чи була у вас дитина?

— Був хлопчик.

— Скільки йому було місяців, коли змій тебе викрав?

— Три місяці.

Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:

— Ти — моя мама, а я — твій син!

~ Неправда.

— Чому?

— Бо моєму хлопчикові було би тільки дев'ять років, а ти вже хлопчисько...

— Мамко, я ріс, як із води... Я твій син! Тоді вона каже:

— Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски. Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.

Хлопець підняв її з землі, вона отямилася і дуже радіє, обнімає сипа, цілує...

Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:

— Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, як би тебе не знайшов!..

— Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.

Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», — подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець — перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться — в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, а на ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:

— Добрий вечір, сестри!

— Доброго здоров'я тобі, легіню!

— Чи я би міг у вас заночувати?

— Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.

— Та хто ви такі?

— Наш нянько — Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.

Дали дівчата хлопцеві вечерю, і полягали спати: вони — на одному залізному ліжку, а він на другому. Спить, як мертвий, та уві сні чує:

— Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.

Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав — узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.

По півночі дикун заревів:

— Ой, коби мені тут дуб, аби я з'їв із нього корінь, то ти би пропав!

— Ой, коби моя мила не спала, — крикнув на те принц, — аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!

Але запіяв півень, і дикун сховався.

Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п'ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.

Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють, він співає.

На полуднє сестри підвелися, швидко пообідали і — знову на ліжко...

Настав вечір. Дівчата повечеряли й кличуть принца до себе, аби співав далі. Але він ліг спати, бо їх сумна музика навівала сон.

Цієї ночі вартувала середня сестра, а дві інші спали. Раз хлопець чує уві сні:

— Вставай, бери шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати, бо позбавишся життя.

Схопився він і бачить: одинадцята година. Взяв шаблю, рушницю — і до сусідньої кімнати. Лише відчинив двері, як дикун — на нього. Одною рукою принц закриває двері, а другою — обороняється. Билися дві години. В годину по півночі дикун заревів:

— Ой, коби мені тут дуб, аби я з'їв із нього корінь, то ти би пропав!

А хлопець гукнув:

— Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача — ти би сам пропав!

На те запіяв півень, і дикун сховався. Хлопець вернувся на своє ліжко і заснув. Так уже дві ночі перебув.

Уранці сестри повставали, приготували їсти, пити. Поснідали — і знову на ліжко. Але не гусляють, бо принц дуже зморений і солодко спить.

Старша каже:

— Любі мої сестри, що я чула передминулої ночі! Принц уночі встав і пішов до другої кімнати, а там почалася страшна боротьба. Довгий час не було чути нічого, крім брязкоту, потім почувся крик: «Ой, якби мені тут дуб, аби я з'їв із нього корінь, то ти би пропав!» А принц відповів: «Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би пропав!» Я хотіла йому понести погар вина й кусок калача, та не посміла зійти з ліжка.

— І я це чула, — каже середуща. — Я теж побоялася підвестися з ліжка.

Тоді старша говорить:

— Ну, молодша сестро, тепер твоя черга. Коли з сусідньої кімнати почується крик, зразу неси вино і калач. Підготуй того вина, що наш няньо у сто років пив.

На третій вечір знову принц ліг спати зразу по вечері. В десять годин почув крізь сон голос:

— Вставай, бери шаблю і рушницю й біжи до другої кімнати, бо втратиш життя.

Він схопився, взяв шаблю й рушницю — і до сусідньої кімнати. Лівою рукою закриває двері, а правою борониться, бо дикун розлючено на нього нападає. Билися три години. В годину по півночі з дикуна потекла кров і заливає всю кімнату. Хлопець почав тонути, а дикун заревів:

— Ой, коби мені тут дуб, аби я з'їв із нього корінь, то ти би пропав!

Принц вигукнув:

— Ой, коби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би сам пропав!

Тоді молодша із сестер швидко принесла йому вина й калача. Принц випив вина, закусив калачем і відразу дістав таку силу, що порубав дикуна на дрібні шматки.

Тут півень запіяв, вітер завіяв, двері зачинилися за принцом, і він повернувся до ліжка. Змучений, закривавлений, одразу ліг.

Дівчата повставали, нагріли повний кадіб морської води, викупали сонного і положили спати.

Ранком збудили принца, сіли з ним за стіл гоститися. Тепер уже не мусили сидіти на ліжку.

Старша каже принцові:

— Ти бився за нас три ночі та й звільнив нас. Зараз вибери собі, котру хочеш, і будеш за царя на всю нашу державу.

— Я вибрав би молодшу, — каже принц. — Якщо вона хоче, то нехай чекає на мене один рік. Через рік прийду, як не загину.

Відкланявся, знову сів на чобіт і тільки подумав: «Неси мене до мами», — як вилетів на Скляну гору.

Мати дуже зраділа йому. А він одразу запитує:

— Ну, мамко, ви дізналися, де в Поганина сила?

— Питала.

— Ну і що?

— Спочатку так ударив мене, що полетіла до стіни. А потім сказав, що його сила — у мітлі. А як пішов битися із залізною бабою (він кожного дня б'ється на горі з тою бабою), я мітлу позолотила, повила в шовк і зачинила в скрині — кімнати не мела. Через добу він повернувся і почав кричати: «Чому кімната не метена?» Кажу: «Та я твоєю золотою силою сміття б вимітала? Я вмію шанувати твою силу». Тоді плюнув мені межі очі:

«Пропала би ти, хіба моя сила — у якійсь мітлі?»

Я почала його цілувати і, плачучи, питати:

«Чому ж мені не скажеш, у чому твоя сила?»

«Моя сила в шкатулці», — зареготав Поганин.

Я почистила шкатулку і позолотила. Він, як побачив, задивувався:

«Нащо ти це зробила?»

«Аби твоя сила була в чистому місці».

А він знову плюнув мені межи очі. Правда, вже повірив, що я шаную його силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив:

«Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти...»

Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не видів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої — волоте гніздо, а в тім гнізді — золота качка, а в тій качці — три золоті яйця, а в тих золотих яйцях — моя сила...».

— Ну, мамко, — зрадів хлопець, — це може бути правда! І почав збиратися в дорогу:

— Через три доби мене чекайте.

Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка», — і полетів, якби оком кліпнув.

Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить — золота качка падає прямо до його ніг. Принц саблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.

Розбив одне яйце, розбив друге, хоче розбити третє — і в ту мить з'явився Поганин-шарканин:

— Ой, не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю.

Я вже слабший від тебе... Мені лише хотілося би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.

— Чим ти мене, змію, обдаруєш?

— Але даси мені яйце?

— Дам.

— Ти матір шукаєш?

— Так, її.

— Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..

— Кажи, чим обдаруєш?

— Тим палацом, де ти бачив матір.

— Але як я понесу палац із собою?

— Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній — золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився — яйцем, горіхом і яблуком... Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком — і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.

— Це правда?

— Чиста правда.

Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.

Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав: «Неси мене до моєї мами», — і полетів на Скляну гору. Мати вибігла на двір.

— Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!

Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину. Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій — золота, в третій — діамантів, у четвертій — усіляка їжа, а в п'ятій — напої.

— Синку, та тут усього досить на тисячу років!

— Досить, мамко!

Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх — на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці — золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.

І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».

Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м'ясо.

— Ну, як ти злітав?

— Добре.

— Чи бачився з матір'ю?

— Бачився.

— А де мій брат Поганин?

— Пропав.

— Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.

Вийняв із котла м'яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».

За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:

— Ну, як ти злітав?

— Добре.

— Чи видівся зі своєю матір'ю?

— Видівся.

— А де брат Поганин?

— Пропав. Розсипався на порох.

— Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди. Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м'яса і пригостив хлопця.

Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий — вернуся додому, а якщо вже мертвий — залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».

Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться — прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.

— Ну, як ти сходив?

— Добре.

— А твоя мама де?

— Тут, — показав принц на яйце.

— Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?

— У свій край.

Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:

— Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти — вихром або гадкою?

— Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.

Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив...

— Чи впізнаєш, де ми? — спитав кінь.

— Ще ні.

— Ми — дома. Дивися — рожен.

— А що нянько робить?

— Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся...

Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац — до свого батька.

Батько аж злякався: хлопець — у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима...

— Не бійтеся, няньку. Я ваш син!

— Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.

— Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули? Батько тільки дивиться й не вірить, що це — його син. Тоді хлопець каже:

— Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?

— Де би не хотів!

— Ну, ходіть зі мною і увидите...

Повів його на широке поле і показав яйце:

— Тут є ваша жінка, а моя мамка...

Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся — і здурів». А той усміхнувся:

— Не вірите?

— Не вірю.

— Ну, дивіться...

Син поклав яйце на землю, вдарив по ньому з трьох боків своїм прутиком і подумав, щоб постав палац... І палац почав рости й рости. Виріс аж на двадцять чотири поверхи.

Батько не міг надивуватися. Коли палац зробився таким, як був на високій горі у Поганина, син узяв батька за руку і повів з одного поверха на інший.

На дванадцятому поверсі він відчинив двері і показав на ліжко:

— Чи пізнаєте ту жінку, що спить?

— Ні... Розбуди її.

— Мамко, вставайте!

Мати підхопилася і не розуміється, де вона знаходиться. Глянула на царя і питає сина:

— Що це за чоловік?

— Це мій нянько, а ваш чоловік.

— Я не вірю.

— Ну, якщо не вірите, то ходіть за мною.

Син узяв її за руку і повів униз, у старий палац.

— Тепер вірите?

Мати не впізнавала царського палацу, лише коли побачила колиску, де хлопчик колисався, і ліжко, де він народився, то сказала:

— Тепер уже вірю.

Тоді всі троє обнялися і розцілувалися. Зробили в палаці велику гостину, на яку запросили й сусідніх царів.

Як гості розійшлися, хлопець пішов спати, бо був дуже змучений. А його батько і мати в сусідній кімнаті стали розповідати, що вони пережили. Потім батько запитав:

— Ну, чи е ще десь на світі такий витязь, як наш син?

— Є... Син Зеленого царя.

Хлопець крізь сон почув ці слова, одразу схопився і став у дверях:

— Мамко, а де син Зеленого царя?

Мати з батьком знали, що хлопець не заспокоїться, доки не знайде того витязя, сина Зеленого царя.

— Дитинко моя, — почала просити його мати, — я лише так сказала. Такого витязя, може, і немає.

Але сип не слухає... Вийшов надвір і — просто у стодолу до свого коня:

— Чи ти знаєш за такого витязя — сина Зеленого царя?

— Знаю, але тобі не треба їхати до нього, бо він сильніший і за тебе. Його кінь — мій двоюрідний брат, він сильніший і швидший за мене. У нього шабля не така, як оце у тебе: що він загадає — то зрубає; і рушниця не така: що він загадає — то стріляє. Не їдь ти до нього.

— Ні, поїду.

— Ну, якщо так, то їдь... Приготуй нам їжу на довгу дорогу.

Принц приготував, склав на коня й сів на нього сам.

— Як хочеш летіти — вітром або гадкою?

— Так, щоб і мені, й тобі було добре.

Рушили в дорогу. Летять попід хмари — день, тиждень, два тижні. Прилетіли на високу гору.

— Ну, злізай. Поїли, відпочили.

— Видиш ті білі верхи? — питається кінь.

— Виджу.

— То не гори, а палац Зеленого витязя. Зараз поїдемо туди. Витязь буде спати, він завжди спить у стайні, біля свого коня. Сам — на правому боці, а кінь — на лівому. Як зайдемо у стайню, ти мене прив'яжеш на місце коня витязя, а його коня переведеш на другий бік. Тебе той кінь до себе підпустить, а іншого когось не припустив би. Над Зеленим витязем — шабля і рушниця, а вони постійно колихаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив'яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і — тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати. А якщо ви будете розщибатися, то нехай він кидає тебе першим, інакше ти охлянеш раніше.

Так і було. Зайшли вони у стайню, де спав Зелений витязь, Хлопець обміняв шаблі, обміняв коней і ліг біля Зеленого витязя. Штовхнув його три рази.

Витязь скочив на ноги, схопив шаблю — і хлопця по шиї. Але шабля задзвеніла. Розсердився і ще сильніше вдарив — раз, другий раз і третій раз. Але шабля хлопця не рубала.

— Тьху, щоб ти пропав! Чи ти чиста, чи нечиста сила?

— Я чиста душа... — підхопився хлопець.

Витязь подивився — шаблі і рушниці в них однакові.

— Чи будемо цімборами?

— Будемо.

І почали пити вино бочками. А коли були вже напідпитку, Зелений витязь каже:

— Ходімо на вечорниці. Є тут три дівчини, три сестри. Старша моя, середуща — іншого молодого принца, а молодша ще не має пари і буде твоя. Правда, якщо її не захочеш, візьми середущу.

Посідали на коней і їдуть. Їдуть до тих дівчат, яких колись принц звільнив від батька-Поганина. Але Зелений витязь про все це не знав.

Як приїхали і стали перед їх палацом, сестри збігли вниз і впізнали обох легінів. Усі три найперше підбігли до принца, а молодша обняла його і поцілувала. Взяли його під руки й повели до світлиці.

А Зелений витязь сидів на коні й сердито дивився. Дівчата повернулися за ним і повели його в кімнату.

Почали гоститися. Коли всі наїлися і напилися, то дівчата почали гусляти, а два витязі — співати...

Та Зелений витязь усе п'є та п'є. Коли геть сп'янів, то почав різати зубами.

— Може, в тебе, цімборо, оскомина, що ти зубами ріжеш?

Не оскомина в мене. Я ріжу зубами, бо ми два без крові не розминемося...

— Чому?

— Я був у цьому домі раніше за тебе, а дівчата найперше прибігли до тебе і повели в кімнату. Чому?

— Чому? Спитай їх.

Але він не питає, лише зубами ріже.

— Хочеш битися шаблями чи розщибатися?

— Як ти сам бажаєш.

— Будемо розщибатися!..

Коли вони стисли один одного під руки, Зелений витязь каже:

— Ну, кидай!

— Кидай ти, бо ти затіяв бійку.

І Зелений витязь кинув принцом до коліна в землю. Але той підхопився і кинув ним до пояса. Витязь піднатужився і кинув принцом до плечей. Принц вирвався і кинув ним до шиї, а тоді махнув шаблею і відтяв йому голову... Старші сестри заплакали, а молодша каже:

— Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кімнату принца, а не його, і не хотів слухати — чому...

А хлопець сказав:

— Зелений витязь був у вас раніше за мене, то чому вас не звільнив? Не я, а він затіяв битку. Я мусив відрубати йому голову, бо інакше він мені би відрубав.

— Та ми плачемо, що два найсильніші витязі не могли жити в мирі.

Поховали витязя, і хлопець питає:

— Сестри, хочете їхати зі мною чи залишаєтеся тут?

— З тобою, з тобою! Ти нас звільнив, і будемо з тобою! Принц дістав золотий прутик, вдарив ним із трьох боків по палацові і загадав, щоб той палац став яблуком. Золоте яблуко поклав собі в кишеню, і приготувалися в далеку дорогу: на одного коня сів принц із нареченою, на другого — її старші сестри. Коні піднялися під хмари й полетіли. Летіли день, тиждень, два тижні й прилетіли до його країни.

Принц старшу сестру видав заміж за бабиного внука, що з ним учився в школі, і подарував йому свою державу. Середущу сестру віддав за сусіднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, і лишив собі країну Зеленого витязя і дівоцьку.

Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.

А казка-небилиця, та най нашим ворогам лисіє потилиця.

Я сів на потак — порахуйте, чи не так.