|
Був чоловік і мав три сини. Два були розумні, а оден - дурний. Заслаб той чоловік та й умер. А хлопці лишилися. Тата поховали і діляться маєтком, що він їм лишив. А лишив тато дві корові й теличку. Мудрі хлопці взяли собі по корові, а дурному дали теличку. Дурний узяв свою теличку та й пігнав у ліс пасти. Там трохи покрутився з нею. Ніби пасе її, а теличка щось не хоче пастися, брикається. Злапав він теличку на мотузок, прив'язав до старої дуплавої липи. Прив'язав та й пішов додому.
Приходить він додому, а тих два мудрих брати кажуть:
- А теличку де лишив?
- Та лишив її, - каже, - в лісі, би ся пасла.
- Та як "пасла"? Там її вовки з'їдять. Іди приведи теличку з лісу додому, бо з'їдять вовки, та й не буде.
Пішов дурний за теличкою в ліс. Приходить туди, де прив'язав, а там її нема, лиш мотузок - вовки з'їли теличку. Дурний мав добру палицю. Приступив він до тої липи, б'є її й каже:
- Ти з'їла мою теличку! Тепер мені заплати! Б'є її та й б'є і все то саме каже:
- Заплати мені за теличку, бо ти її з'їла!
Так він ковтав, ковтав, дивиться - з липи посипалися гроші: була та липа стара, порохнява, а всередині - дуплава, порожня. А в тім лісі були збуї та й де грабували, все носили в ту липу. І мали в тій липі великі скарби. А той дурний човкував, човкував палюгою, і зробилася діра, а з неї посипалося золото - і насипалася його велика купа. Каже дурний:
- Ну! Заплатила мені за теличку.
І не годен він тих грошей забрати, бо так багато. Іде він додому, той дурний, а розумні браття питаються його знов:
- Де теличка?
Сваряться з ним, що пішов, походив по лісі і прийшов без нічого. А він каже:
- Знаєте що, хлопці? Мою теличку з'їла липа. Але вона мені заплатила. Купа грошей під липою є. Беріть, хлопці, якоїсь фіри, поїдемо в ліс і заберемо гроші. Бо я не годен сам.
А вони ся з него сміють. Кажуть:
- Що ти, дурний, говориш?
І не вірять йому. А він знов каже:
- Ходіть, там є купа грошей. Липа заплатила.
Тоді вони позичили якоїсь там конини, воза та й поїхали всі три. Два розумних не знають, де гроші, а дурний знає. Набрали кільканадцять міхів тих грошей і повезли додому. Привезли їх, поносили міхи до хати. Та й будуть міряти всім трьом однако. Але не мають чим міряти, посилають вони цего дурного до ксьондза, аби позичив ґелетки. А ксьондз питає:
- Тобі нащо ґелетки? А дурний каже:
- Мені липа з'їла теличку і заплатила за неї гроші.
Ксьондз узяв та й дав йому ґелетки. Пішов дурний з ґелеткою додому. Ті два розумні дурному кажуть так:
- Ти йди на ворота. Як буде хтось іти, аби-с нам сказав, щоби ми сховали гроші.
Він їм: "Добре" - і пішов пантрувати на воротях, а ті два міряють гроші.
Ксьондз подумав та й іде до тих хлопців. Цікаво йому подивитися, які вони там гроші міряють. А дурний мав коло себе добру палюгу. Та як дав ксьондзови по голові, ксьондз упав і вмер - убив ксьондза дурний.
А попадя знала, куди ксьондз пішов, бо він їй сказав. А ті міряли й міряли гроші. А як поміряли, дурний увійшов до хати. А вони питають його:
- Не було нікого? А дурний каже:
- Якийсь ішов. Я як ввалив його, то він уже не жиє.
Ті два розумні виходять, дивляться - а він ксьондза убив.
- Йой, що ж ти зробив?! Ти ж убив ксьондза.
Видять, що буде біда, попадя подасть їх у суд. То вони ксьондза приховали, закопали його десь. А в гній закопали барана, аби дурний видів, що вони закопують щось і думав, що то ксьондза закопують.
Попадя чекає, чекає, вже ніч, а ксьондза нема. Тоді вона йде до тих братів і питається:
- Мій чоловік пішов до вас сночі і нема його. Де ви його поділи? Ті два кажуть, що не знають, а дурний каже, що вбив. Жінка пішла на жандармерію та й до суду. Ті прийшли та й питають дурного:
- Де діли ксьондза? А він каже:
- Я вбив, а вони закопали в гній.
Зачали розкидати гній, шукають ксьондза. Найшли барана з рогами. Та й кажуть жінці ксьондзовій:
- Дивіться, ми найшли якесь таке з рогами. А ваш чоловік був з рогами?
Вона їм:
- Та де? Мій чоловік не був з рогами, це не чоловік, а баран. Та й кажуть:
- Видите, що це не ксьондз. Це - баран. А мудрі брати кажуть:
- Що ви слухаєте дурного? Видите, що він дурний. Сварилися, сварилися і на тім скінчилося. І ксьондза не найшли,
і гроші від них не відобрали.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
22 травня 1989 року
Оповідач: Дуб'як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)
Українські народні казки: Книга 13. Казки Покуття: Ч. II. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2005. — 512 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|