ПРО ІВАНОВУ ЖІНКУ - Казка Покуття

Жили двоє людей та й повмирали. Та й лишився хлопець-сирота. Пішов він служити до пана. І той пан нічого йому не заплатив, лиш дванадцять грошів. Хлопець більше в пана й не просив. Він хотів купити за ті дванадцять грошів дві свічки. Думав поставити їх перед іконою Матері Божої. Може, Матір Божа йому щось дасть. Ішов він з тими грішми лісом та й хотів ся напити води. Найшов керничку. Та й не мав чим ся напити, та й мусив лягати. А гроші випали та й утопилися.

Він вертається назад служити в того самого пана, бо треба було грошей. Заробив він знов дванадцять грошів та й знов прийшов до тої кернички. Думає собі таке: "Я кидаю в воду ще й ці гроші. Як ті гроші, що втопилися, щасливі, то вони вернуться, а як ні, то й ці втопляться". Як кинув, то йому й ті гроші вернулися, і ці не втопилися. І вже він має двадцять штири гроші. Та й іде з ними і питає людей:

- Що за ці гроші купити? А люди йому кажуть:

- За ці гроші може бути фіра ладану.

- А що з тим ладаном робити? А люди кажуть:

- Там є велика площа. Повези туди ладан, зверни фіру і ладан запали. Та й будем видіти, чим тебе Бог надгородить.

Він вивернув той ладан та й запалив. І говорить хтось з неба. Він не бачить, хто, лиш голос чує. Питає його той голос:

- Що тобі дати за то, що ти цілий світ запашив? А він каже:

- Я не знаю.

- Іди до тої каплиці. Там на тебе буде чекати дівчина, і то буде твоя жінка.

Пішов він до тої каплиці, а там дівчина чекала. І вони обоє пібралися.

Привів він жінку додому, до свої хати. Його хата була стара. А тепер він прийшов, подивився, а хата вже нова.

А в тім селі жив великий пан. Вчув він від людей, що Іван має дуже файну молоду жінку. А пан не мав жінки, бо довго вчився і ще не женився. Посилає він окомана, аби Іванова жінка йшла на роботу. А Іван каже:

- Моя жінка ніколи нічого не робила і не буде робити. Вона дома робить, а в селі не вміє.

А пан дуже хотів ту жінку видіти, але не міг, бо вона ніде не йшла. І пан з окоманом радилися, що би таке зробити, щоб Івана не було. І каже окоман панови, аби Іван зробив коло панової хати вільний терен. Там був великий сад і ялиці прекрасні росли. А Іван то мав за одну ніч зруйнувати, вирубати, викорчувати, аби був чистий терен. І засіяти то озиминою.

Іван журиться, що не може того зробити. А жінка каже:

- Не журися, все буде.

Дає вона йому ввечір, о дванадцятій годині, булаву й каже:

- Іди й нарахуй дванадцять телефонних слупів. І удар дванадцятий слуп булавою. І скажеш: "Щоби тут було до ранку чисто і озимина росла".

Порахував він ті слупи, ударив дванадцятий слуп булавою. І поки він вернувся до першого слупа, кругом панського дому було чисто, лиш озимина росла. Ні ялиць, ні саду, ні винограду. Було все, а сталося нічого.

Пан розлютився на окомана, що він такого наробив, і каже:

- Ти мені спровадь Іванову жінку, аби вона завтра була тут. Аби завтра йшла до мене на роботу.

Окоман приходить і каже Іванови:

- Би жінка була завтра в пана на роботі. Іван питає:

- Що робити?

- Підсівати пшеницю в стодолі.

А то треба було так підсівати, щоби пшениця лишалася, а полова відлетіла. Іван каже:

- Моя жінка не вміє підсівати. А жінка вчула то та й каже:

- Я вмію, вмію підсівати.

Іван плаче, боїться, що пан уздрить його жінку, перелюбить, і все.

Пішла вона другої днини підсівати. Підсіває в стодолі, а пан хотів піти подивитися, яка вона. А йому щось ноги відоймило, і він не може піти до стодоли. Хоче, а не може. Окоман приходить і питає:

- Ну що, пане?

- Я не міг її бачити. Щось мені не давало йти до стодоли. Ти кажи, най вона завтра приходить до мене білити. Вона прийде до хати, та й я буду її видіти.

Той знов прийшов до Івана та й каже, аби Марія, його жінка, йшла білити. Іван знов каже:

- Вона не вміє.

А вона вчула та й каже:

- Я вмію, вмію.

І пішла другої днини білити.

Прийшла вона, розвела вапно й білить, а пан хоче із свого лужка на ню подивитися. Утворив двері, хоче подивитися і не видить. Що з того, що вона є, як пан її не видить?

Іван дома цілий день журився, що жінка вже не верне, а вона ще й рано прийшла. Іван думав, що пан її там зіпре, а вона задовго до вечора була дома.

А перед тим окоман сказав панови: "Скажіть Іванови, най верне з того світу вашого тата. А як ні, то заберете його жінку". А тепер прийшов окоман та й каже Іванови:

- Казав пан, щоби ти йому вернув з того світу його тата, а як не, то най іде до пана твоя жінка.

А Іван аж заплакав. Де він годен вернути з того світу ланового тата! А жінка то зачула та й каже:

- Вернемо пайового тата. Хоче пан тата, то буде мати. А потім каже жінка Іванови:

- Сьогодні вночі о такій-то годині вийдеш на роздоріжжя. Там будуть їхати фіякри. Ти скажеш, щоби тобі вернули старого пана. А той пан буде тягнути фіякір замість коней.

Пішов він у поле на роздоріжжя, і там їхали ті фіякри. Він крикнув:

- Гов!

Ті, що їхали, стали.

- Що є? - питають.

- Верніть мені пана старого, - каже Іван. А вони йому кажуть:

- Дай нам окомана, а ми тобі дамо пана старого.

І поїхали. І вернувся Іван без пана. Питає молодий пан:

- Є тато?

- Нема. Казали, щоби дати окомана, тоді вернуть вашого тата. Пан сказав, щоби окоман ішов, і той пішов з Іваном. Прийшли вони на то роздоріжжя. Окоман постояв трохи та й каже:

- Скільки можна чекати? Я вже хочу йти додому.

А той чекає дванадцятої, бо то борше їх нема. Наколи вибила дванадцята, їдуть фіякри. Іван крикнув:

- Гов! Стали.

- Що потребуєте?

- Дайте мені пана старого, а нате вам окомана молодого.

Він дав окомана. Випрягли вони пана, впрягли окомана й поїхали. А пана дали Іванови. Чого окоман хотів, то й мав. Вернувся Іван з пановим татом. А що панови з тата? Жаль йому за окоманом.

І пан уже більше не кликав Іванову жінку. І всі вже боялися приступати до Івана. І то не Іван, а його жінка все робила. А Іван лиш журився та плакав.

І жив уже Іван спокійно з жінкою до кінця життя.