|
Жили собі чоловік з жінкою і мали доньку. Донька була не дуже гарна. А кожного року зимою ходили на вечорниці. По сусідах пряли нитки, і файні дівки сідали завше під лямпочку. А тота нефайна все возьме куделю та й у кут сяде. До тих файних дівок приходили хлопці, обіймали їх, говорили з ними, а з тою нефайною - ніхто.
Тота нефайна старалася, завше все повісмо пряла. А тоти файні, як кажуть, практикували, не дуже роботу пильнували.
Приходить раз на ті вечорниці пан. Сказав "добрий вечір", подивився по всіх дівчатах і сідає коло тої нефайної. Хлопці подивилися на то й нічого не сказали. А той пан цілий вечір коло неї просидів. А як розходилися, каже:
- Аби ти й завтра прийшла на вечорниці. А вона йому:
- Прийду.
Другого вечора прийшла вона на вечорниці. Приходить і він. Подивилася вона, як він поріг переступав, - а в него качачі ноги. Сів коло неї, говорить. А потім вийшли надвір, йдуть додому, і він їй знову каже:
- Аби прийшла на вечорниці і завтра.
- Нє, я не прийду.
- Як не прийдеш на вечорниці, помре твоя мама.
- Най помирає, я не прийду.
І не прийшла вона. І вмерла мама. Три дни він не приходив. Четвертої днини приходить, а вона - нє. Приходить він до неї під хату і каже:
- Аби завтра прийшла.
- Нє, не прийду.
- Як не прийдеш, помре тобі тато.
- Най помирає, але я не прийду.
Помер і тато. Не приходив він три дни. Четвертої днини приходить - її на вечорницях нема. Він знов іде під її хату і через вікно говорить:
- Аби завтра прийшла на вечорниці.
- Прийду.
Вона прийшла. І говорили вони, а що говорили, я не знаю. Вона пряла і звила собі всі нитки на клубок. А як скінчилися вечорниці, ідуть вони й говорять. Вона йому до плаща, до ґудзика, причепила нитку. Він іде, а клубок розмотується. І цілий клубок розмотався. Вона за тою ниткою іде, йде, доки нитки стане. Коли нитка закінчилася, вона зробила на тому місці знак і пішла додому.
Другого вечора приходить він - її нема. Каже знов у вікно:
- Аби завтра прийшла на вечорниці.
- Нє, не прийду.
- Як не прийдеш, то помреш.
- Най вмираю - не піду.
Не мала вона вже ні тата, ні мами, бо померли. Мала тілько вуйка. Прийшла до вуйка і каже:
- Вуйку, коли я помру, аби ви мене в домовину не клали, як людину, горілиць, а долілиць, животом донизу.
І вона померла. Померла, і так її погребли, як вона казала. Погребли на цвинтарі. А через три дни вона встала і прийшла додому. Прийшла і лягла собі на ліжко.
А в ту хату, як і всюди буває, діти пішли щось шукати. Бо там тато вмер, мама вмерла, дівка вмерла - там щось має бути. Діти входять до хати - тота лежить на ліжку. Діти увиділи її, напудилися і втекли. Прийшли додому й кажуть:
- Так і так, тота Маруся дома.
Тих дітей родичі не вірять у таке, ідуть дивитися - точно, вона дома.
І пішла поголоска, що в тім і тім селі вмерла мати, вмер отець, вмерла донька і воскресла. Прийшла та поголоска до одного пана. Пан каже:
- Тота дівка в мене колись робила на жнивах. А в того пана був син, і каже він:
- Тату, я йду дивитися, чи правда то, чи неправда.
Зібрався панський син, пішов у тото село, найшов собі товаришів і питається їх, чи то правда. Хлопці йому кажуть:
- Правда. Вона вернулася з цвинтаря.
- Ходім, - каже, - туди, я би хотів видіти ту дівчину.
А та дівчина, як воскресла, дуже-дуже файна стала. Така прекрасна, що на селі такої більше не було. Хлопці привели того панського сина, пару хвилин у хаті посиділи і пішли. А панський син лишився. Лишився та й говорить з нею:
- Вийди за мене заміж. Вона каже:
- Як я можу за тебе йти, як я така бідна?
- Най буде. Я тебе полюбив, хочу з тобою женитися.
Вона на тото не відповіла нічого. Він виздоровкався, пішов додому і каже татови панови:
- Я буду з нею женитися.
А пан йому:
- Як ти будеш з нею женитися, як вона така нефайна? А син:
- Вона така файна, що більше на селі такої нема.
А до неї до хати приходить пан з качачими ногами і каже:
- Хто тобі сказав, аби тебе погребли долілиць?
- Ну хто? - каже. - Я сама собі надумала. Він їй:
- Дивися на мої ноги. Мої ноги вже не качачі, а такі, як у всіх людей.
Вона питається:
- А чого в тебе таке сталося?
- Бо як я був малий, то мене мама так кляла: "Аби ти так сувався, як качка сувається". І так мені ся стало, що я ходив качачими ногами. Якби ти не воскресла, я би ходив так до самої смерти.
Він подякував їй, забрався й пішов. А той панський син прийшов, і вони поженилися. Я був на тім весіллю, пив, їв, у роті сухо було, а в животі ніби віником позамітав. І байці конець, розбився горнець.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
21 липня 1994 року
Оповідач: Лучканич Василь Павлович (1916 року народження)
Українські народні казки: Книга 14: Казки Бойківщини. Ч. І. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 496 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|