|
То було дуже давно. В одному селі жила бідна родина, в ті родині було три доньки. Землі вони свої не мали і тяжко заробляли на хліб, ходили на заробітки по панах, по ґаздах.
І ніхто до тих дівок не сватався, бо вони були бідні. Одного разу говорить батько своїм дітям:
- Пішли би ви десь помежи людей, на вечорниці.
Бере найстарша куделю і йде на вечорниці. Приходять хлопці, жартують, а до неї не підходить ніхто.
На другий вечір ідуть сестри на вечорниці всі три. Приходять хлопці, жартують. І приходить молодий хлопець, сідає коло наймолодшої сестри та й сидить до дванадцятої години. Вже дівки йшли би спати, вже й вечорниці кінчаються, а хлопець не встає і не йде геть. Прийшла дванадцята година, хлопець устає, виходить до сіней і говорить з нею. І коли вона обняла його і стала йому на ногу - дуже напудилася, бо у нього не нога, а кінське копито.
На другий вечір старша й середуща сестри пішли на вечорниці, а вона не пішла. Питає батько:
- Чого ти, дочко, не йдеш на вечорниці?
Вона батькови нічого не сказала, лише розібралася і пішла спати. У дев'яті годині вечора той самий хлопець, що приходив від'ні на вечорниці, заходить до хати і каже:
- Збирайся, підемо на вечорниці. А вона йому каже:
- Я хвора, не можу.
Борониться, як може, бо не хоче йти на вечорниці - має страх. Але все ж таки мусила йти.
Прийшли вони на вечорниці, дівки жартують, що до тої приходить пан в довгім плащі, що вона вже згоноріла. Він знов сидів до дванадцятої дитини, а тоді пішов геть. Коли вона вийшла з ним до сіней і хотіла доторкнутися його ніг, він не дався. Пішли вони з тим парубком, він проводив її додому.
А рано батько встав та й каже до неї:
- Звідки той хлопець? Чи знаєш ти його? А вона відповідає батькови:
- Я не знаю, звідки він і що він за оден, але мені здається, що в него не людські ноги, а кінські копита.
А батько каже:
- Я бачив сліди кінських копит на нашім подвір'ю.
Там недалеко була ворожка, стара баба, що дівкам ворожила про хлопців. Каже батько:
- Бери курку і йди до ворожки. Щось вона тобі вповість. Прийшла вона до баби-ворожки, ворожка розкинула карти та й каже їй:
- Це великий багатир. Як ти за него вийдеш, то пропадеш, тому що він не з цего світу.
А вона питає:
- А чого, бабцю, ви так кажете? Бабця їй:
- Іди додому, напряди великий клубок нових ниток і поклади той клубок у сінях. Коли вийдеш і будеш з ним говорити, прив'яжи конець нитки від того клубка до його плаща. А рано, до схід сонця, підеш за тою ниткою, за тим клубком, і будеш знати, куди він пішов: якщо пішов у ліс, то можеш за него виходити заміж, а якщо пішов у цвинтар - то аби-с на вечорниці більше не йшла, аби згасила вдома світло і лягала спати, а як він прийде, аби-с ся нічого не обзивала. А сьогодні аби-с пішла на вечорниці, притулилася до него і послухала, чи б'ється в него серце. І аби-с добре придивилася, чи в него ноги, чи кінські копита.
Приходить вона додому і нікому нічого не каже. Мала великий клубок, що вже напряла, сіла й пряде далі. Увечері йдуть дівки на вечорниці, а вона сумна сидить, і приходить їй на думку: "Як буду прясти, то буду пускати веретено і веретено буде падати, а я нагнуся за веретеном і побачу його ноги".
Але скільки веретено не падало, він піднімав його сам. Вона згинається, аби підняти веретено, а він уже підняв його. І так до дванадцятої години.
Коли вийшла надвір і з ним говорила, взяла шпильку і пришпилила до плаща конець нитки. А рано, ще дня нема, встає вона, дивиться на клубок - він далеко не розритий. Значить, далеко він не пішов. Слід пішов на цвинтар. Вона дістала великий страх, підходить до одного гробу - а там горить ватра, і він на вилах пече дитину. Вона дуже напудилася, скричала і втекла додому. А ввечері, як зачало смеркати, загасили вони світло і полягали спати.
Точно в дванадцяті годині ночі підходить він до вікна і говорить до неї:
- Ти була сьогодні вранці на цвинтарі? Вона не відзивається. Він питає другий раз:
- Скажи. А як ти була на цвинтарі і признаєшся мені, то нічого тобі не буде. А як ти була на цвинтарі, а не признаєшся, то на завтра твоя середуща сестра вмре.
Та вона нічого не сказала, і він пішов геть. А рано сестра померла. Три дні ніхто не приходив. Коли поховали сестру, закликали сусідів. Приходить він у дванадцяті годині ночі і говорить до неї:
- Як ся признаєш, що ти була на цвинтарі, то сестра воскресне, а як ся не признаєш - вмре найстарша сестра.
Вона нічого не сказала, і на другий день умерла друга сестра, найстарша.
Коли мертвець лежав у хаті, ніхто не приходив. А коли сестру поховали, точно у дванадцяті годині підходить він знов під вікно і говорить до неї:
- Признайся, що ти була на цвинтарі, то найстарша сестра воскресне, а як не признаєшся - на завтра вмре батько.
Вона нічого не сказала, і він пішов геть. А рано помер батько.
Тут зійшовся народ, і зачали радити, що то робити. Одні говорять, би вона тікала десь у світ, другі радять іти до ворожбитів, а треті говорять, аби наймити у дванадцятьох церквах служби, аби разом молилися і відмолили диявола. А оден старий чоловік каже:
- Я піду до ворожбита, я знаю, куди йти. І він мені все скаже. Приходить він до ворожбита та й ту всю історію розказує. А ворожбит йому на те:
- То є Оперун, чоловік, який має два серця і два рази вмирає. Він помер, його поховали, а він ожив і буде жити ще дев'ять років. І як вона ся не признає, то він буде нищити всю її рідню аж до дев'ятого покоління. Ви поховайте батька, а коли помре вона сама, зробіть першого дня труну, положіть у труну її тіло, зірвіть у хаті підлогу і викопайте яму, аби можна було пронести труну попід оба пороги - хатній і сінній. Аби через пороги труну не нести. Відвезете її за дванадцяте село і поховаєте в цвинтарі за воротами у праву руку.
Іде той чоловік додому, приходить, батька вже поховали, народу повна хата. Ночують там люди, а він приходить у дванадцяті годині і говорить до неї:
- Як ти не признаєшся, що ти була на цвинтарі, то я буду нищити твій рід до дев'ятого покоління.
Вона нічо' не відзивається, устає і світить свічку - свічка гасне. Вона світить три свічки - всі три загасли, прийшла туча, всі двері й вікна повідбивалися, такий вітер звіявся, що аж хата трясеться. А вона кричить. Люди її тримають, а він з-під вікна говорить:
- Признайся, що ти була на цвинтарі, то дам спокій тобі й твойому родови.
Вона йому нічого не відказала. Тоді він каже:
- То на завтра помреш ти.
Коли вона рано померла, зробили труну, зірвали в хаті підлогу, викопали яму попід оба пороги, сінній і хатній, і аж на чуже подвір'я. Поклали її в труну, обсмолили труну смолою, аби не парувала, спустили труну в хаті у яму і винесли попід оба пороги, хатній і сінній, і через чуже подвір'я ямою несли, і повезли її за дванадцяте село на цвинтар. Вернулися додому, засипали ями, поклали на місце підлогу і замкнули хату. Та й сторожують люди навколо хати, чекають, хто то прийде.
Підходить він у дванадцяті годині і питає застійного вікна:
- Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:
- Ні.
Питає поличного вікна:
- Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:
- Ні.
Питає хатнього порога:
- Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:
- Ні.
Питає сіннього порога:
- Через тебе несли мерця? Голос з хати відповідає:
- Ні.
Питає подвір'я:
- Сюди несли мерця? Голос йому відповідає:
- Ні.
Тоді він каже:
- Є хтось ще сильніший за мене. Але доти не ляжу спати, поки її не знайду і не спечу на вилах.
Перемінився він на коня і пішов на цвинтар пасти, три дні й три ночі пас - з її родини ніхто не виходив. Перемінився він на голуба і пішов літати по всіх цвинтарях, щоби її відшукати. А коли натрапив на її слід, на ту дорогу, якою її везли, і вже доходив до цвинтаря, повстала велика туча-буря, ударив грім і на самих воротах цвинтаря його вбив. Потекла з него ропа, і червоний огонь його спалив.
Зійшовся народ і дуже дивувався, що таке чудо сталося. Прийшла Божа сила, що може всіх дияволів і злих духів ізгладити з землі.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
25 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)
Українські народні казки: Книга 14: Казки Бойківщини. Ч. І. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 496 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|