|
Єдна мати мала дванадцять синів. Як виросли вони, дали вітцю залізні чоботи, аби йшов і найшов таку, що має дванадцять дівок. Як буде трудно найти, то хай шукає, поки не зносить залізні чоботи. Обувся він у ті чоботи і йде глядати. І зустрічає його на дорозі гарно вбраний хлопець:
- Куди йдеш?
- Глядаю таку жінку, котра має дванадцять дівок.
- О, туй я тобі найду.
А то був диявол. Повів він його до єдної баби, а там дівки файні. Подивився старий, вернувся додому та сказав синам, що найшов. Сини сіли на дванадцять коней і пішли. Приїхали вони там, а наймолодший брат каже:
- Хлопці, ми приїхали посватати ці дівки. Будете робити то, що я - будемо жити, не будете то робити - не будемо жити.
- А що?
- Як прийдемо до тих дівок, нам будуть давати пити. Пересунете свої погари дівкам, а від дівок собі. І поміняєте місцями коні. На тому місці, де бабині коні, наші будуть. А бабині будуть на місці наших.
Раненько схопився він.
- Хлопці, вставайте!
- Що є?
- Йдім геть.
Зайшли до стайні, а там крови! Всі бабині коні вирубані. А вони посідали на свої коні і пішли геть. Від'їхали вони та сіли обідати. І що зробила відьма! Сказала відьма, щоб його вітер поніс. І схопив його вітер і поніс до тої баби, і такі страшні очі мав той Вітер! Приніс він хлопця до баби, а баба каже:
- Но, сідай, а завтра я тобі дам таке завдання, що виконаєш - будеш жити, не виконаєш - не будеш.
А браття пішли.
А в тої баби була ще єдна дівочка, тринадцята. Дуже вона хлопця пожаловала.
- А яке тобі няньо дав завдання? - звідала вона хлопця.
- Дав завдання заметати то море піском, засіяти на піску пшеницю й на вечір з того урожаю йому хліб принести. А нє - голова долі.
- Не журися та лягай спати, - сказала вона.
І нараз свиснула дівочка. А він не йде спати, дивиться. Набігли робітники, і він не бачив, хто воно. Раз-два заметали, заметали то море, посіяли. Він дивиться, е-е, вже пшениця є. А то все організовує дівка, дочка тої баби.
Уже все, приносить він хлібину до діда.
- А-а-ай, гунцват ти, сине. Я тобі завтра не таке завдання дам. Входить дівка й звідає:
- Но, що няньо дав тобі робити?
- Що? Із тої гори на ту міст поставити. А як я це зроблю?
- Лягай і спи. І не журися.
Викликає вона свою робочу силу. І поставили міст, і ще й старого її батька на ньому намалювали.
- Вставайте! Подивіться, який ваш міст!
- То хтось тобі помагає. Айбо він не знає, хто.
А на третій день знов звідає вона:
- Що няньо дав робити?
- Сказав зайця імити.
- Е-е-е, це трудна річ, - повідає дівочка. - Туй можеш пропасти.
Тоді впала вона на коліна, відмовилася від вітця й мами та помолилася:
- Господи, дай блискавицю з зайцем, аби врятувався цей хлопець! Та й блиснула блискавиця й впала на землю зайцем. І принесла вона того зайця вітцьови.
- А тепер ми двоє тікайме.
І тікають вони, бо вже біда і їй, вже й вона пропаде. Прийшла стара баба, звідає:
- Де вона?
- Втікла.
- За нею!
І старий погнався за ними. Так доганяє, що аж вітер гучить. Ще чуть-чуть і дожене їх старий.
- Меч підкову! - крикнула вона до нього.
Він кинув назад себе підкову, і зробилися на шляху старого гори й каміння. І він довго пробирався через них. А тоді знов погнався за ними. А він кидав предмет за предметом і все затримував старого. І втікали вони далі, і вже не було чого метати, а старий доганяє їх. Тоді сказала вона:
- Я зроблюся ланом пшениці, а ти - сторожем коло тої пшениці. І вчинилася вона пшеницею, а він сторожем. Прилетів старий і питає сторожа:
- Ти не видів, як туй тікали двоє, леґінь і дівка?
- Видів, айбо це було давно, ще тоді, як ця пшениця сіялася. "То це не вони були", - подумав старий і вернувся назад. І розказав бабі, що він видів. Пшеницю й сторожа.
- То вони були! - крикнула баба. - Лети та дожени їх!
І старий знов погнався за ними, ще чуть-чуть і дожене. А вона вчинилася монастирем, а він монахом. Та й він там кадить собі.
- Чи ви не виділи туй двоє челяді?
- Нє, ми тисячу років туй. Ми нікого не виділи, тілько вас. Вернувся він. А баба звідає:
- Чи не находив-ись їх?
- Нє.
А як оповів, що видів монастир і монаха, вона крикнула:
- То вона була монастир, а він монах! За ними!
Полетів старий за ними. І вже доганяє їх. Та й перетнули вони ту смугу, за якою старому вже не положено було за ними гнатися. І вернувся старий. А вони обоє з дівочкою прийшли додому. І дівочка пішла за нього, і вони стали обоє жити.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
31 липня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)
Українські народні казки: Книга 18: Казки Закарпаття. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2007. — 424 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
Опитування - Найкраща українська народна казка
|