ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ - Казка Гуцульщини

Були чоловік та й жінка та й мали трьох синів, двох розумних, а одного дурного. Та й дав цар приказ, що робить обід. Хто хотів, міг приїхати до него. Люди збираються до царя на обід, та й ті два розумні брати теж. Та й кажуть:

- Втратити, не втратити, а може, чиєсь щастя закотилося там. Тато й мама жартують, кажуть дурному:

- Може би, й ти йшов?

- Ідуть тоти, то й я, - каже, - йду. Втрачу, не втрачу, може, моє щастя закотилося там.

- Тебе, дурного, вовки там з'їдять, - кажуть тато й мама. Мама налагодила розумним синам хліба білого, солонини, всячини надавала, та й пішли вони в дорогу. А дурний збирається та й каже:

- Мамо, тату, та й я йду.

- Та куди ти, дурний, меш іти?

Але він зачав упиратися, говорити, проситися. Вони кажуть:

- Та йди вже та й там пропади. І так уже дома нема з тобою ніякої ради.

Нав'язала йому мама в хустину черствого хліба. Узяв він той вузлик на палицю та й пішов. Та й пірваний такий був. Десь перед полуднем зайшов він у ліс. І встрічає його старий дідо.

- Куди, сину, йдеш?

- Іду, - каже, - до царя на обід. Втрачу, не втрачу, може, там моє щастя закотилося.

- Давай полуднувати, - каже йому той дідо.

- Та що, діду, будемо їсти? В мене такий черствий хліб, що ви не годні і вкусити його.

- Нічого, - каже, - розв'язуй хустину.

Він розв'язав хустину, а то такий білий хліб показався, що такого він ніколи й не видів.

Пополуднували вони, та й каже дідо:

- Лягай, сину, спати. Вдар топором у цего дуба, перехрестися й лягай. Та тут і ночуй. А рано що ти подумаєш, то тобі й буде.

Дурний послухав тої поради, перехрестився, ударив топором у дуба і ліг спати. Рано пробуджується, а коло него золотий корабель. Сідає він на той корабель, і корабель самий летить.

Летить він на тому кораблі, дивиться, а там якийсь чоловік іде і несе в'язку дров на плечах.

- Куди, - каже, - йдеш, чоловіче?

- Несу, - каже, - дрова.

- Та в лісі доста дров є, - каже дурний.

- Нє, - каже, - то не ті дрова. Це в мене такі дрова, що як їх розкидаю, то багато війська стає з тих дров.

- Сідай зо мною на корабель, - каже дурний.

Сів той, їдуть вони. Дивляться, а там якийсь чоловік став коло озера та й п'є воду.

- Та, - кажуть йому, - не можеш напитися води якимсь горщям, а п'єш з озера, як корова?

- Це озеро я за раз випиваю, - каже той. Звався він Пийвода.

- Сідай з нами, - каже дурний.

І Пийвода сів з ними, і полетіли вони далі. Летять, а там так багато хліба, а якийсь чоловік стоїть і їсть його.

- Ти чого, - кажуть вони, - не рубаєш ножем, а так цілий хліб береш і їси?

- Я, - каже, - цего хліба маю на раз лиш попоїсти. Об'їдало називався він.

- Сідай, - кажуть, - з нами.

Сів він, корабель летить, не треба ним керувати. Самий летить, їдуть вони далі, аж дивляться - якийсь чоловік в'язку соломи несе. З лісу в село несе солому.

- Ти чого, - питає дурний, - в село солому несеш? В селі й так багато соломи.

- Є, - каже, - солома, але не така. Як я цю солому розкидаю, то буде мороз і сніг.

Звався той чоловік Мороз.

- Сідай, - кажуть, - з нами. Сів і Мороз. Та й їдуть.

Їдуть вони всі, дивляться, а там якийсь чоловік одну ногу прив'язав до вуха, а одною йде.

- Чого ти, - кажуть, - так скачеш на одній нозі?

- Якби я, - каже, - двома ногами йшов, то я би весь світ перескочив.

- Сідай з нами.

Він сів, та й їдуть вони всі. Дивляться, а якийсь там роздивляється.

- Чого ти так дивишся? - питають.

- Я такі маю, - каже, - очі, що як подивлюся, то вижу через цілий світ.

- Сідай, - кажуть, - з нами.

І той сів з ними, і їдуть усі разом. Дурний спереду сидить на корабли, а ті всі ззаду. І летить корабель. Чують ті, що до царя вже посходилися, і сам цар чує шум великий. Дивляться вони, а цей золотий корабель опускається і сідає там.

Подивився цар, а на тім золотім корабли прилетів такий пірваний. А він же дав приказ: хто прилетить на золотім корабли, за того доньку віддасть. А як подивився на таке опудало, то й страшно йому стало. За кого віддавати дочку? Йой! Але приказ такий був, тож мусить так бути. Каже цар:

- Віддам за тебе доньку, але ти виконаєш мої три завдання. А як не виконаєш, то мій меч, а тобі голова злетить з плечей геть.

Дурний зажурився. Що це буде?

- Зі своїм товариством, з яким ти приїхав, маєте з'їсти сорок печей хліба, дванадцять пар волів і сорок бочок вина випити. А як це не з'їсте й не вип'єте, то в мене меч, а тобі голова злетить з плеч.

Дурний так плаче. А Об'їдайло каже:

- Ти не журися. Най там напікають, най там наварюють, ми то поїмо.

А там напікають, а там наварюють. Ведуть з хліва дванадцять пар волів. Вина сорок бочок привезли. А той Об'їдайло як почав їсти, а той Пийвода як почав пити, то іншим нічого й не зосталося. Повиїдали і повипивали все.

"Біда, - думає цар, - маю видавати свою дочку за такого дурня".

Але сказав цар так:

- На завтра ти мені маєш устарати полк війська.

Дурний думає: "Як я маю полк війська встарати? Відки?" А ті питають:

- Що тобі завдав цар?

- Сказав, - каже, - аби був полк війська. Каже той, що ніс в'язку дров:

- Не журися, буде полк війська.

А рано той, що мав в'язку дров, зачав ті дрова розкидати, і став полк війська. Дурний наперед іде, а за ним марширує і співає полк війська.

- Хто там? - питає цар.

- Дурний із своїм військом марширує.

Цар так зажурився, що біда. І каже дурному:

- Два завдання ти вже виконав. Тепер маєш ще одне виконати, і буде так, як ти хочеш. Віддам доньку за тебе. Маєш переночувати в печі. Переночуєш, а відтак мемо робити весілля.

Сказав цар налагодити піч. Так напалили її, би то все погоріло там. Але Мороз перший зайшов у тоту піч, порозкидав там свою солому. І став мороз і сніг на соломі. Полягали вони там та й сплять.

Рано цар вислав свої слуги, аби вимели з печи попіл. А ті вернулися та й кажуть:

- То все жие.

Він гадав, що то все вигоріло, а то жие. Ну та й нарешті що? Цар сказав принести для дурного файне вбрання. Принесли вбрання, зібрав цар дурня і зробили весілля, таке, що в світі такого не було. Я був на тім весіллі, їв, пив, таки в роті сухо було. Та сів я на столець, і цій байці конець.