ДВАНАДЦЯТЬ БРАТІВ КРОТІВ - Казка Покуття

Жили чоловік та жінка. Було у них дванадцять хлопців і одна донька. Чоловік мав багато поля, і все поле було прикупі, не замежоване. Жінка померла, а чоловік лишився з тими дітьми. Дєдя іде в поле орати, сіяти та й бере більші діти з собою: вони йому допомагають робити. А менші лишаються дома, та й та дівчина варить їм їсти, пече хліб, пере з них. І так вони господарили всі разом, гуртом.

Діти вже виросли, сини вже великі. А тато вже старий, слабий, робити не годен. Лежить хорий, а хлопці самі йдуть у поле робити.

На тім полі була керничка, а коло кернички яблінка. Тато вже хоче помирати і каже своїм синам:

- Принесіть мені з тої кернички води. Як нап'юся тої води, то я одужаю.

Один син ухопив ґарчик на воду, другий горня, третій якусь кохлю - що хто мав, і побігли по ту воду. Прийшли на поле і не беруть татови води, а починають ділити поміж себе поле. Старший брат кожному відділює. І кому відділив, замежовують. А собі лишив найбільше землі.

З того й почалася межи ними сварка. Чого він собі більше землі лишив? Почали сваритися, битися над тою землею і прийшли додому без води. Тато каже:

- Давайте скоро ту воду, аби мені було легше. А сини кажуть:

- Тату, ми не принесли води, бо билися. Горшки порозбивали, кохлі поламали та й не було чим принести води.

- Ви чого билися?

- Та ми били-м ся за поле, бо ділили-м ся. Та й Никола розділив усім однако, а собі лишив найбільше.

- А ви чому не робили разом на поли, - каже тато, - гуртом, так, як я з вами робив? А ви за землю билися? Будьте прокляті! Ідіть в землю і би-сте ніколи з неї не виходили.

І всі дванадцять братів перемінилися у кроти. Вийшли надвір, залізли в землю і пропали.

Тато помер. Люди прийшли, поховали його. А дівчина лишилася сама. Вона дуже плакала, так, що аж очі збавила, трохи не довиджала. І подумала собі: "Іду шукати своїх братів". Прийшла на поле свого тата, напилася з кернички води.

А на тій яблінці, що коло кернички росла, було дванадцять яблук. Вона їх зірвала, ті яблука, взяла в фартушок та й пішла. Ішла, ішла і зайшла аж під ліс. Дивиться, а там стоїть суха верба. Приходить вона під ту вербу, а там лежить старий дід. Та й питає її:

- Куди ти йдеш?

Вона розказала йому все, як було, і каже:

- ...Я шукаю за своїми браттями. Дід каже:

- Ходи, я тобі покажу, куди маєш іти шукати братів. Привів він дівчину до сухої керниці та й каже:

- Злазь у цю керницю.

Дівчина злізла сходами вглиб. А дід питає згори:

- А що там є?

- Камінь лежить. Дід каже:

- Той камінь відсунь і попри него лізь удолину.

Дівчина камінь відважила - далі є сходи. Вона тими сходами зійшла вдолину, а там уже видно все і хати є. Дівчина пройшла далі, а там стоїть стара баба. Та й питає її:

- Куди ти йдеш? А дівчина каже:

- Я шукаю своїх братів. Баба каже:

- Ходи, я тобі покажу, де твої брати.

Привела дівчину над велику пивницю і утворила двері. Дівчина дивиться в пивницю, а там стоїть відро з водою: коло него бігають кроти і тримають у лапках келішки. Зачирають води, а до рота донести не годні. І пищать, так пищать, що хочуть води і не можуть напитися. Так, як їхній дєдя хотів пити і не пив.

Тоді кидає дівчина своїх дванадцять яблук у пивницю. Вони хапають по яблукови і їдять. Як з'їли яблука, перемінилися назад у хлопців, її братів. Стали такі, як були. Дівчина дуже втішилася, що уздріла їх живими, і сказала:

- Ходіть, браття, додому.

Вони вилізли з пивниці і пішли разом додому. Прийшли на поле свого батька, уклякнули коло кернички і помолилися. Тоді старший брат сказав:

- Так, браття, будем робити, як робили зі своїм татом. Будем разом орати, сіяти, збирати. Меж на нашім поли ніколи вже не буде.

Прийшли вони додому і далі робили так, як з татом. І жили сімейно та дружно.