Були два браття, і пішли вони в світ шукати щастя. Прийшли на дві дороги, які розходилися. І каже брат до брата:

— Розійдемося. І покладемо в землю наші мечі. Котрий скорше поверне на це місце, най вибере з землі мечі і подивиться. Котрого меч буде заїржавлений, з тим трапилося горе. І вони розійшлися.

Іде оден з них, а назустріч йому біжить заєць. Він хотів його вбити, а заєць каже:

— Не вбивай мене, я тобі стану в пригоді.

І пішов заєць з ним. Ще трохи він пройшов, назустріч іде вовк. Хоче він і вовка вбивати, а вовк каже людським голосом:

— Не вбивай мене, я тобі стануся в пригоді.

І він не вбивав, і пішов вовк з ним. Ще трохи він пройшов, назустріч йому вийшов з лісу ведмідь. Він хотів стріляти ведмедя, а ведмідь теж каже людським голосом:

— Не вбивай мене, я тобі стану в пригоді.

Він не стрілив у ведмедя. І йдуть усі три звірі з цим чоловіком по дорозі.

А його братові на іншій дорозі теж вийшли такі звірі назустріч і з ним ідуть.

Заходить оден брат до міста. Переходить через велику ріку, а води в ній нема ні краплини. А в місті кругом вивішені чорні фани. Заходить він у шиньк* і питається в шинькаря:

— Хто у вас помер, що чорні фани вивішені? А шинькар йому оповідає:

— У нас є змій з дванадцятьма головами. Щодня йому треба принести в жертву одну людину, якщо ми хочемо, щоб ми мали воду. І сьогодні припала черга на царську дочку.

Хлопець розпитався в шинькаря, де це має бути, вийшов із шиньку і пішов на те місце, де мало це статися. Заховався зі своїми звірами недалеко в ліску. Дивиться, під'їхає карета і на ній дівчина з зав'язаними очима. Дівчину висадили на тому місці, і карета поїхала, а дівчина зосталася. Хлопець підходить з своїми звірами до того пляцу. І розв'язує дівчині очі. Вона сказала йому:

— Тікай звідси, хлопче, бо зараз має вийти змій і має мене з'їсти. Тікай, щоб і тебе не з'їв.

Хлопець їй сказав:

— Я змія не боюся, я хочу його повидіти.

Тут здригнулася земля, і почав вилазити змій. Хлопець узяв шаблю і зняв йому всі дванадцять голів. Тоді полилася вода і річка стала повна. Каже дівчина до хлопця:

— Тепер ти будеш моїм чоловіком. За те, що врятував мені життя.

І просить його, щоб він з нею йшов до її тата-царя. А він сказав:

— Зараз я не можу з тобою піти. Я прийду пізніше.

Дівчина вертається до хати, а він вирізує з кожної зміїної голови кусок язика. Замотав їх у хусточку і поклав собі до кишені. І пішов з тими звірами далі в світ шукати щастя.

А недалеко від того місця, де він убив змія, стояв хлопець-циган і слухав всю його бесіду з дівчиною. Взяв той циган мішка і позбирав усі дванадцять голів. Та пішов з тими головами до царя й каже:

— Царю, я вашу доньку врятував від смерти. Вона має стати моєю жінкою.

Цар до него сказав:

— Раз ти врятував мою доньку, так будеш її чоловіком, як вона тобі сказала.

Цар покликав доньку, та подивилася й каже:

— Тату, це не той хлопець. Циган каже:

— Я вам дам доказ, бо я маю в себе всі голови змія. Цар сказав до доньки:

— Може, ти в страху не додивилася, доню? То певно таки він. Хто ж інший, як нема нікого більше?

І почало рихтуватися весілля. В той день, коли мало бути весілля, повивішували по всім місті білі фани. А хлопець, який урятував її, повернувся назад зі своїми звірами до того міста. І знов заходить до шиньку й питається в шинькаря:

— Чому у вас білі фани? Що за радість така у місті?

Сказав шинькар до хлопця:

— Сьогодні у нас велика радість — цар віддав доньку за того хлопця, який урятував їй життя.

Хлопець собі подумав: "Як то так? Та ж то я її врятував, а не хто інший". Бере він кавалок паперу і пише: "Я тебе чекаю в шиньку. Той, що врятував тобі життя". Каже ведмідь:

— Дай мені ту записку. Я віднесу її до царя.

Підійшов ведмідь під царські палати, а там брами закриті. Вернувся він і каже:

— Ніяк я не міг туди доступити. Тоді каже вовк:

— Ану давай я понесу ту записку.

Пішов вовк, а на нього напали пси, так, що він ледве живий утік. Каже зайчик:

— Давайте записку, я її доручу.

І пішов зайчик, пропхався у якусь дірку і дійшов до царівни. Царівна взяла записку і прочитала: "Я тебе чекаю в шиньку. Той, що врятував тобі життя". Вона прикликала батька, показала записку і сказала:

— Найшовся той, який врятував мені життя. Я тобі казала, що цей неправду говорив.

Тоді батько сказав:

— Посилаймо за ним карету і привеземо його сюди. Привезли вони його до царя, привели того цигана і кажуть:

— Ну скажи, хто врятував їй життя, ти чи цей хлопець? Циган каже:

— Я вам дам доказ. Я покажу голови, які відтяв змійови. Увесь народ зібрався і дивиться, що з того вийде. Чия правда? А цей хлопець каже:

— Добре, ти показав голови. А є в тих головах язики чи нема?

Циган подивився в кожну голову, а там нема язиків. Тоді цей хлопець витягає хустину, а в тій хустині язики. І присудили прив'язати цигана до кінського хвоста і пустити в чисте поле. А цего хлопця повінчали з царівною.

Живуть вони собі. А там недалеко був темний ліс. Раз вечером вони полягали спати, а чоловік і каже царівні:

— Що це у вас за ліс такий? Я би хотів піти туди із своїми звірями на польовання.

А жінка йому відповіла, що в той ліс не можна ходити.

Жінка заснула, а він поволеньки зібрався і пішов зі своїми звірами в той ліс. Подивитися, що там є. Приходить він туди, а ліс той страшенно густий. І серед лісу надибає він стареньку бабу, яка сидить на пні. І каже до него баба:

— Синку, подай мені ту водичку, бо я старенька і не годна взяти. Я хочу напитися.

Чоловік подає їй ту воду, а та вода була омертвлена. Баба покропила їх тою водою, і він, і його звірі — всі стали каменями.

Рано царівна пробуджується, а чоловіка коло неї нема. Пройшов один день, пройшов другий, третій, а його все нема та й нема. Засумувала царівна, не їсть, не п'є, лиш ходить і думає: "Де мій чоловік подівся?"

Пройшов довший час, повертається його брат з чужини. Підходить він до роздоріжжя і витягає з землі мечі. Подивився — братів меч заїржавлений. І подумав він: "Брате, брате, видно, ти у велике горе попав, треба йти тебе рятувати". І пішов він тою дорогою, якою колись пішов його брат. Зайшов він у те місто і увійшов до шиньку. І попросив їсти для себе і своїх звірів. Шинькар подав їм їду. А цей хлопець був дуже-дуже схожий на свого брата. Шинькар думав, що це той самий і передав до царівни записку, щоби приходила, бо знайшовся її чоловік. Царівна приїхає, кидається йому на шию і каже:

— Де ж ти так довго пропадав? І не сказав мені, куди йдеш і чого.

Він зрозумів, що тут десь був його брат, і вона плутає. І не признається їй, тільки каже:

— Я тобі пізніше скажу.

Прийшли вони до хати. Увечір лягають спати, а він кладе поміж них обох меч. Царівна заплакала та й каже:

— Чому ти так робиш, чоловіче? Що сталося?

— Поки що це моя тайна, жінко. А потому я тобі її розкажу.

Вона каже:

— Я думала, що ти пішов до того темного лісу і там пропав. Я страшно переживала, щоб ти не пішов у той ліс.

Він подумав: "Напевно, брат мій пішов у той ліс. Треба піти й пошукати його там". Царівна заснула, а він поволі виходить і йде з своїми звірами до того лісу. Приходить він туди і надибає ту саму бабу. Баба каже до него:

— Синку, подай мені ту воду, най я нап'юся, бо я стара і не можу сама взяти тої води.

А він до неї говорить:

— Ти скажи, бабо, де ти діла мого брата. Каже баба:

— Нічого я про твого брата не знаю. Тоді каже хлопець до ведмедя:

— Візьми цю бабу в данець і данцюй з нею, поки вона не скаже, де мій брат. А як не скаже, то душу з неї витряси.

Як зачав ведмідь бабу трясти, чуть душу з неї не витряс. Баба напудилася та й каже:

— Лиши мене, медведю. Я скажу, де я діла брата. Бери оту воду. То є вода живуща. Покропи нею оте каміння, і твій брат ожиє.

Зачав цей брат кропити, і той устав, і його звірі повставали. Устав він та й каже до брата:

— Ой брате, що ж це я так довго спав?

— Був би спав, брате, навічно, коби я не прийшов тебе відшукати.

Взяли вони ту воду, покропили той ліс, і багато повставало людей, яких баба зачарувала. Тоді два ведмеді забрали бабу в данець і доти з нею данцювали, доки з неї кости не розпалися.

Зібралися браття і йдуть обидва до царівни. Приходять, а вона ніяк не може розпізнати, котрий її чоловік. Вони до неї кажуть:

— Пізнаєш, котрий твій чоловік, добре, а ні, то ми від тебе йдемо обидва.

Вона просить, вона плаче, вона їх молить:

— Признайтеся, котрий мій чоловік! А вони не хочуть.

Тоді нарадила її служниця:

— Возьми кишку, налий в неї крови і зав'яжи собі навколо шиї. І замотай хусткою, щоби не видно було. І скажи до них: "Признаєтесь, котрий мій чоловік, добре, а ні, то я відбираю собі життя". І різни по тій кишці. Піде кров, ти пади на землю. Котрий до тебе перший кинеться, той і є твій чоловік.

Вона так їм сказала, а вони відповіли:

— Ріжся, нам не шкода тебе.

А вона ножем себе по шиї раз! — і впала. Кров її заливає. її чоловік кидається до неї і каже:

— Що ти наробила?! Я ж тебе так люблю! Ми лиш хотіли з тобою пожартувати.

А вона його тою кров'ю раз! — і захляпала. Та підвелася й каже:

— Оце ти й є мій чоловік.

І брати попрощалися, і пішов один з них, сказавши:

— Брате, ти своє щастя вже знайшов, а я ще ні. Піду його шукати.

ДВА БРАТИ - Казка Гуцульщини

Був старенький дід, мав два сини. Дідо вмирає і каже синам:

— Діти, я вмираю і хочу вам щось сказати. Би ви мали кожної неділі нові чоботи і нове вбрання, би ви в новому йшли до церкви. І кожної днини аби ви другому не казали: "Боже помагай!" Аби кожен вам казав: "Боже помагай!"

І помер дідо, а сини лишилися. Не одружені ще були. І подружилися вони. Оженився старший, оженився менший. І хочуть робити то, що тато сказав. Старший брат каже жінці:

— Жінко, тато казав, аби був кожної неділі костюм новий, чоботи нові, аби я йшов до церкви в новім. Тато поділив нас ґосподаркою, і будемо робити, як він казав.

І кожної неділі купує старший син новий костюм і нові чоботи. А як ідуть вони з жінкою на город, а люди сапають, люди роблять, а вони нічого не кажуть. Не кажуть: "Боже помагай!". А люди кажуть:

— Це якийсь німий, дурний, навіть не вітається.

А менший був розумніший і все коло хати робив і в полі, як тато його колись робив. І він зрозумів татові слова. Та й жінка в нього була розумніша. Іде він з жінкою на поле раненько-раненько. А люди ідуть та й кажуть йому:

— Боже помагай!

Він людям відповідає. І як ідуть до церкви, то одяг файно випуцують, чоботи файно випуцують та й ідуть у новім. Він добре зрозумів, що йому тато сказав.

І старший син збіднів, геть збіднів, бо він кожної неділі купував костюм і чоботи. І люди його мали за дурного.

А менший син розбагатів. Каже старший брат жінці:

— Ходім до брата в гості. Подивимося, як він там жиє. Бо ми дуже бідненько жиємо, не маємо з чого жити.

Приходять до брата — брат файно жиє. Розбудувався, діти файні в него, з жінкою в любові жиють. Каже старший брат:

— Що то є, брате? Нам тато однаково поділив господарку, і я нічого не маю, в мене все пропало, а ти так розбагатів.

— Я, — каже, — так роблю, як тато казав.

— І я так роблю, як тато казав. Тато казав, би кожної неділі новий костюм був і чоботи. Я так, — каже, — й роблю. Тато казав, би я не казав "Боже помагай", і я, — каже, — не кажу, але мене люди пома́ли за дурного.

Каже менший брат:

— Ти не зрозумів тата. Тато казав, би ти був раненько на полі, аби другий тобі казав "Боже помагай!" А костюм і чоботи треба випуцувати, треба подбати про них файно, би вони були, як нові. Щоб ти у файнім пішов межи люди. Не кожної неділі купувати.

Старший брат зрозумів і каже:

— Видиш, ти і жінку взяв розумнішу, і сам розумніший. А я не зрозумів тата.

І дуже засмутився старший брат, захворів і помер. А менший з жінкою файно жиють і вино п'ють. По бороді текло, а в роті не бувало.