|
Жив собі в одному селі багач. Дітей у него не було. Тримав собі наймита й наймичку. Та й вони були звикли одне до одного, той наймит з наймичкою, як рідні брат і сестра, і щось тому наймитови зробилося - заслаб він та й помер.
А дівчина так за ним банувала, що куди ходила, то плакала. А сусідня дівчина, що все до неї ходила, каже:
- Йой, чо' ти тілько плачеш? Та не плач уже. А вона їй:
- Коби-м його хоч ще раз уздріла. Такий мені за ним жаль. Одного разу ґазда з ґаздинею поїхали на весілля. Поїхали вони на два дни. А дівчина-наймичка та й каже сусідній:
- Ти би зо мною не переночувала? А та сусідня дівчина каже:
- Та чому не? Мені що бракує переночувати з тобою?
- То прийдеш. Аби-с помогла мені щось робити.
- Я прийду, - каже. - Буду тобі помагати, що треба.
Та й прийшла та сусідня. Нарубали січки, нагодували худобу і варять пироги. Та й уже зварили ті пироги, сіли їсти обидві дівчині, та наймичка й та сусідня. Їдять вони та й глипнули у вікно, а то наймит іде, той хлопець, що помер. Та й ця втішилася, наймичка, а та сусідня глипнула та й вбоялася. Каже та сусідня:
- Я би-м хотіла води, піду води зачирнути.
- Та, - каже, - іди.
Вийшла та дівчина та й утекла додому. Вже й та боїться, хатня, але що буде робити, як той уже ввійшов до хати? Куди втече? Та й каже вона йому:
- Сідай, будеш їсти зо мною пироги.
Він сів та й їсть з нею, а вона боїться і хотіла би утечи. Та й каже йому.
- Ти сиди тут, а я йду до комори внести сиру. А він їй:
- Я йду з тобою.
Пішли та й внесли сиру, посідали.
- Я ще забула, - каже, - внести хліба. А він їй:
- Я піду з тобою.
Пішли та й внесли хліба. Вона не може від него відкрутитися, аби втекти. Каже йому:
- Ти будь у хаті, а я йду корови подоїти. А він їй:
- Я йду з тобою.
Подоїла вона корови та й каже:
- Я йду рубати січки.
- Та й я йду з тобою, - каже він.
Нарубала вона січки, вернулася з ним до хати та й каже:
- Ти будь у хаті, а я йду свиням їсти дати. А він їй:
- Я йду з тобою.
Вернулися вони до хати, та й каже він їй:
- Ти вже все поробила?
- Та все.
- А тепер, - каже, - збирайся та й підеш зо мною.
- А як мені збиратися?
- Збирайся так, як княгиня ся збирає.
А то колись у нас княгині заплітали кіски, складали їх файно на голову й відтак пов'язували биндочки. Вона й каже:
- Хто мене заплете, хто мене збере?
- Я тебе заплету, я тебе зберу.
Вже вбралася в рукав'янку, вперезалася в бпинку, вгорнула киптар, кожух, поверх кожуха сардак. Каже той хлопець:
- Тепер забираєм посаг. А вона йому:
- Де ж ми то дінем? Що ми нести будем?
- А во бричка стоїть під хатою. І коні впряжені.
А то вже ніч. Носять вони той посаг, ті подушки, верені, на бричку складають. Обоє носять. Виходять, сідають сами на бричку і їдуть. Він каже їй:
- Місяць світить, опир їде, ти ся, дівко, не боїш? А вона йому:
- Я ся не бою, бо я з тобою.
Приїхали вони на цвинтар і зупинилися коло отвореного гроба. А там така діра. Він їй і каже:
- Бери лізь. А вона йому:
- Я не знаю, як до твої хати заходити. Лізь ти. Він поліз уперед. А вона каже йому:
- Я буду подавати посаг.
Він поліз, а вона пхає туди за ним тоти верені й подушки. Бере з брички й пхає. Взяла з брички послідню річ і брички вже більше не вздріла. Не знати, де ся діла бричка. Нема.
Заткала ту діру веренями та подушками, а сама вертає відти, біжить додому. Прибігає - двері повтворювані. Вона до хати, а на лаві лежить мертвець. Вона з того страху вискочила на піч, сіла в кутик і сидить. Чує, а то дуднить, біжить той за нею. Він лишень до хатнього порога добігає, а той другий з лави зривається, і оба злапалися на порозі битися. А вона з того страху померла на печи. Тут запіяв кугут: а вони як на порозі билися, так оден упав до сіней, а другий до хати.
Другої днини приїхали тоти ґазди з весілля - нікого ніде нема, лиш все порозтворюване, а дівчина на печи нежива. І вереней, і подушок нема - позабирано все з хати. А ті мерці щезли.
...Той хлопець упир був.
|
Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
20 травня 1989 року
Оповідач: Липчук Параска Петрівна (1913 року народження)
Українські народні казки: Книга 13. Казки Покуття: Ч. II. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2005. — 512 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.
|
|