ДІВЧИНА І РОЗБІЙНИКИ - Казка Бойківщини

А · Б · В · Г · Д · Е · Є · Ж · З · И · І · Ї · Й · К · Л · М · Н · О · П · Р · С · Т · У · Ф · Х · Ц · Ч · Ш · Щ · Ю · Я

Був собі бідний чоловік, робив коло поля, а поля не мав. Прийшло податок заплатити. Радиться він з жінкою. - Жінко, грошей не маєм. Що будем робити? А жінка каже:

- Поженем та продамо корову - будуть гроші, і заплатимо податки.

- Добре.

Рано порадилися, взяв чоловік корову на шнурок, взяв з собою дівчину і погнали корову на ярмарок. Гонить він дорогою, а на дорозі стоять чотири опришки. Подивилися і нічого йому не сказали. Пригнав він корову до міста на ярмарок, прив'язав до поруччя і чекає, поки не прийдуть люди.

Прийшли люди, купили в него ту корову, файно йому заплатили.

Чоловік узяв гроші, поклав у пазуху і йде з дівчиною додому. А дівчина каже:

- Тату, дайте гроші мені, бо вони будуть знати, що гроші у вас і відберуть. А як дасте мені, вони не будуть знати, що ви гроші віддали мені, бо де вони будуть сподіватися, що ви дали гроші мені, а сами йдете без грошей?

А батько каже:

- Добре ти мене, дитино, порадила. На гроші, поклади в пазуху та й ходи зо мною.

Ідуть вони й приходять на то місце, де стояли опришки, а вони на них чекають і говорять:

- Давай гроші. А він їм:

- Я не маю грошей - повіддавав панам борги і йду без грошей. А дівчина дістала страх і побігла. Змилила дорогу і залетіла до тих розбійників до хати - вона дуже напудилася. Мати розбійників питає:

- Що з тобою сталося?

- Гій, - каже, - по дорозі перейшли нас якісь розбійники та й тата вбили, а гроші в мене.

- Тихонько, дитино, давай гроші мені. Я заховаю, а ти лізь на піч та й загрійся.

Дівчина дала гроші матері тих розбійників і сидить. Приходять додому розбійники й кажуть:

- Ви нас, мамо, погано нарадили.

- Чого?

- Бо ви казали убити, ми вбили, а грошей нема.

- О, - каже, - не треба було вбивати, треба було цю дівчину питати.

А один розбійник каже:

- Коли вона така мудра, тота дівчина, то ви, мамо, йдіть принесіть дров, запалимо та й тут її спечемо.

- Добре, добре, - каже стара.

Пішла, принесла дров, запалила. А дівчина злізла з печі та й каже:

- Я йду надвір.

Вони, тоти розбійники, говорять:

- Коли йдеш надвір, то скинь з себе одяг і йди гола.

Вона скинула одяг і вибігла гола. Вилетіла надвір і почала тікати. Коли дивиться - ідуть дорогою шендери. А там був місток; вона увиділа, що йдуть, залетіла під той місток і сховалася. А тоти шендери пішли шукати її, найшли і витягли відти. Питають її:

- Чого ти тут з'явилася гола?

І вона розказала їм усе, що було. Тоді вони кажуть:

- Ти знаєш, де їх хата?

- Знаю.

- Ходім.

А розбійники ждуть, що вернеться гола дівчина. Один каже:

- Порося пусти, то й воно не вертається. Вже в печі вигоріло, а її все нема.

А тут шендер уже засвітив до них у вікно. Вони й кажуть:

- Вже шендери до нас прийшли.

Один вилетів надвір, а шендер мав карабін і вбив його. Тоді зайшли до хати і тих усіх розбійників пов'язали. Та й питають:

- Нащо ти, бабо, палиш у печі?

- На хліб.

- А хліб де?

- Та в діжі.

- Де та діжа?

- Та в ті хаті.

Пішли подивилися - діжи з хлібом нема.

- Розповідай, дівчино, як то було.

Коли дівчина розказала, як то було, шендери зв'язали й матір тих розбійників, а гроші віддали дівчині. Розбійників заарештували і посадили в тюрму.

А дівчина побігла додому і ще й нині живе.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Берлоги, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
27 жовтня 1994 року
Оповідач: Фединяк Дмитро Федорович (1929 року народження)
Українські народні казки: Книга 14: Казки Бойківщини. Ч. І. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 496 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.

ДІВЧИНА І РОЗБІЙНИКИ - Казка Бойківщини

Жив собі дідич з дідичкою. Вони були дуже багаті. І в них була одна-єдина дочка. Вибрався дідич з жінкою до сусіднього дідича в гості. І залишив удома дочку із слугами. А їй скучно було самій сидіти вдома, і запросила вона своїх подружок, би прийшли до неї на вечірки. Би їй було весело.

А тим часом дізналися розбійники, що дідича не буде вдома, і хотіли пробратися в його дім.

Посходилися дівчата, стали гаптувати, вишивати. Співали пісень, сміялися. Нараз випала одній дівчині голка з рук. Вона схилилася її підняти. Глипнула під ліжко і увиділа, що хтось там кивається, старається вилізти. Тоді вона мруґнула на дівчат, і дівчата зрозуміли, що тут щось недобре, і стали збиратися додому. Вона просила дівчат, би були довше, бо ще рано йти додому. Не відпускала вона їх, а вони все ж таки всі пішли геть.

Вона думає собі: що таке, що вона дівчат так просила, а дівчата пішли? Тут щось є. І стала вона кругом обдивлятися в хаті. Подивилася під ліжко, а там велика діра в підлозі вирізана. І та як би хтось кивався там, хотів з тої діри вилізти. А дівчина була бойова, не настрашилася. Відсунула вона ліжко, зняла з стіни шаблю, стала над тою дірою і жде. Нараз показалася з діри голова. Вона вхопила за чуприну і шаблею ту голову стяла. І витягла той труп, відтягла в кут і жде другого.

Подивилася, що другий лізе, і другому стяла голову. І так стинала до одинадцяти. А дванадцятий, найстарший з тих розбійників, став лізти і замітив щось недобре. Вона вхопила його за чуба і шаблею рубнула, а він вирвав голову і сховався в тій дірі. Втік, і вона його лиш поранила. Але вона його добре виділа на лице.

Як він утік, надумав їй віддячити. Вилікувався, виздоровівся і зібрав собі знов банду розбійників.

А тим часом вертається дідич з дідичкою з гостей, дивиться - а на його подвір'ї дуже багато народу і трупи лежать. Дуже вони настрашилися, дідич з дідичкою. Що ся стало з їх донечкою? Прийшли ближче, дивляться - на подвір'ї трупи. А їх дочка жива, здорова і неушкоджена. Поховали вони тоти трупи розбійників. І мир в селі, про розбійників не чути.

А той, що втік, зібрав собі хлопців і прийшов до неї свататися. Він їй хоче віддячитися за тих одинадцять розбійників. Приїхали сватати. То було зимою. Вони в кожухах. Такі пани, красно повдівані, і хлопці красні. Як дідичі. Прийшли, посідали за стіл. Але вона пізнала того, що його порубала. І погодилася віддатися за нього. Вони їй сказали, де вони живуть. А жили вони в лісі. Сказали їй, як добратися до їх будинку. І котрого дня вона має приїхати до них на обзорини.

А вона на три дні раніше пішла. Вибралася сама, без батьків. Повіла слузі, би запряг у карету три пари коней. І поїхала вона з слугою туди, в ліс, до їхнього дому.

Приїхали, і вона сказала слузі, би від'їхав, замаскував коні і був напоготові. Він замаскував коні й чекав, а вона зайшла до того дому, бо там було незамкнено. Відкрила одну кімнату - там сама упряж з коней. У другій кімнаті зброя, у третій бочки із золотом, в четвертій - шовки. У всіх кімнатах було дуже багато різного добра. І так вона дійшла аж до дванадцятої кімнати. А там нічого не було, хіба піч і ковбиця коло хати. І в ковбицю зап'ята сокира. Довкола тої ковбиці людські вуха, пальці з рук, з ніг.

Як вона подивилася на то все, їй аж слабо зробилося. А тут зразу гримоти зробилися, надійшли розбійники. А вона не мала вже як відійти і не було де сховатися. Тут вона увиділа піч і сховалася там.

Ввійшли розбійники і ввели зв'язаного чоловіка. І стали його від ніг до голови рубати. Він страшно кричав і молив їх, щоби його відпустили. А вони не слухали, все одно рубали. Як стали рубати руки, побачили, що на однім пальці був золотий перстень. Вони порубали того чоловіка, а палець з перстенем пирс у піч. Як забирали тото м'ясо, стали глядати того пальця, що на ньому був золотий перстень. Глядали, глядали і не найшли. А один розбійник каже:

- Може, в печи. А другий каже:

- И-и, вже темно, завтра найдемо. Ходім ладити вечерю.

У другій кімнаті вони то м'ясо варили. Як понаварювали, понапікали, стали пити горівку й їсти. І стали говорити, як вони до неї підуть у свати. Один каже:

- Як вона прийде на обзорини, то ми її відци вже не відпустимо. Ми з неї насміємося, а далі будемо її рубати й їсти.

А вона то все чула.

-...А як не приїде сюди, то ми прийдем до них. Ви вб'єте її родичів і всіх їхніх людей, а з нею я буду сам розправлятися. Вона то все чула.

Вони добре наїлися, напилися. І були п'яні, і кожний ліг собі під поріг. Як дванадцять їх, так дванадцять кімнат, і кожен ліг собі під поріг. А їй треба йти. Десь коло півночі отворяє вона одні двері, дивиться, а під дверми лежить чоловік. Вона настрашилася, але через нього переступила і двері тихонько закрила. А він зачув, що ніби хтось ішов, і запитався:

- Хто йде? А вона каже:

- Того душа, що ви тепер 'го з'їли.

І так вона підійшла до других дверей, до третіх і так само відповідала їм. Все відповідала: "Того душа, що ви 'го з'їли". Підійшла до дванадцятих дверей. А під ними лежав той найстарший, той її жених. І він теж запитав:

- Хто то?

- Того душа, що ви його з'їли.

І з страху гримнула дверми. І стала втікати, прибігла до карети і сказала свому кучеру:

- Жени коні. Най би й усі три пари загинули, коби я жива лишилася. А розбійники подумали собі: "Ми не одного з'їли, і не йшла душа.

Тут хтось є". І стали за ними гнатися. А вона вже далеко була, і вони не могли її догнати. Але вони не знали, хто був. Гналися, гналися за нею і вернулися до свого дому. А вона приїхала додому, і на подвір'ї всі три пари коней загинули. Отець її запитав, чого вона так коні загнала, а вона каже:

- Тату, най пропадають коні, добре, що я жива лишилася.

І робить вона весілля з тим розбійником. Виїхали розбійники і спитали, чого вони не приїхали до них на обзорини. А вона їм повіла, що не змогла, бо була хвора. Призначили день весілля, і вони приїхали. Такі повбирані, в кожухах, в пудлових санках. Дуже пани великі.

Запросили їх за стіл, стали гостити в одній кімнаті. А кругом в кімнатах коло двіста солдатів було, і розбійники за ті солдати не знали. А в тій кімнаті двоє дверей було, і з двох кімнат могли зайти солдати. Розбійники стали їсти-пити і себе вихваляти. Розказували, як їй добре буде в них жити. Що вона буде в золоті ходити, як цариця. Доста нахвалялися, так, що вона вже не видержала і сказала:

- Ви говорили доста, а тепер я хочу слово сказати.

А вони вже настрашилися. Чого вона бере слово, молода? Вона стала біля дверей, тих, що солдати за ними. Двері були не замкнені.

- Я, - каже, - знаю, як мені буде добре у вас. Знаю, як ви нахвалялися, що зі мною будете робити. Ви кажете, що будете на руках мене носити, а я була у вас і чула, як ви нахвалялися, коли того грубого чоловіка рубали. Як не вірите, то ось вам доказ - палець з перстенем, що ви глядали.

І вони дуже настрашилися. Всі хтіли з-за стола вискочити. А найстарший скомандував:

- Ви з родичами розправляйтеся, а я її живу возьму!

І тут з обох боків двері повідкривалися. Солдати влетіли до тої кімнати і всіх поїмали. А вона каже:

- З ними робіть, що хочете, з тими одинадцятьма. А з тим дванадцятим я сама буду розправлятися.

Вона йому сама суд зробила.

- Як він людей рубав і не мав жалю до них, так і я не буду мати до нього.

Пішли в ліс, найшли високий пень, наклали під пнем огня. Зв'язали йому руки-ноги і від ніг до голови рубали його живого. І то м'ясо падало в огонь. Такий вона над ним суд зробила, спалила на огні. Зібрала фури, поїхали в той ліс і все добро, і всі гроші, що там були, роздала бідним.

А в сусіднього дідича син був, прийшов він і засватав її, і я там була, на тім весіллю. І після весілля жили вони добре і мирно.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Красне, Турківського району, Лвівської області
3 січня 1990 року
Оповідач: Ростішевська Анна Пилипівна (1935)
Українські народні казки: Книга 15: Казки Бойківщини. Ч. ІІ. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 440 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.

ДІВЧИНА І РОЗБІЙНИКИ - Казка Бойківщини

Була бідна дівка, ходила на вечорниці. А на ті вечорниці приходили розбійники. Єдного разу прийшли вони і кажуть тій дівці, аби з умерлого вухо принесла. Дівка думає собі: відки вона може викопати то вухо?

Іде, а там стоїть кінь. А на кони мертвий чоловік, і міх грошей на тім кони. Вона відрізала від того мертвого чоловіка вухо, а гроші віднесла додому.

Пішли розбійники ід'тому коневи, а там в умерлого нема вуха і грошей нема. Взнали вони, що то вона. Тоді порадилися іти її сватати. Прийшли, посватали і відразу забирають її з собою. А як завезли до себе, порозходилися розбійники, а вона сама в їхніх палатах. Втворяе пивницю - а там повно мертвих, у ті пивници. Що вона має робити? Лізе в ту пивницю і закривається хустками, аби не знайшли її серед мертвих.

Приходять вони, шукають її всюди, шукають - не можуть найти. Приводять вони царську доньку. Привели, вбили її і в ту пивницю кинули. А в неї був золотий перстень. Тота, що жива була, стягнула перстень - і на свою руку.

Розбійники радяться, а вона все чує. Кажуть, що накладуть огень, де дванадцять порогів: як вона буде йти, то буде дим колотитися. А вона набрала тих кривавих хусток, поклала коло одного порога, щоб дим не колотився, і коло другого порога, та й коло всіх порогів. А на дванадцятім порозі ночує розбійник, і пес коло нього. Накрила вона той огень мокрою хусткою і давай тікати. Втіче, втіче, а вони її доганяють. Прибігла вона до одного дерева і каже:

- Господи Боже, зроби, щоб це дерево розступилося!

Дерево розкинулося, і вона залізла в то дерево. А вони прибігли - і в те дерево ножами. Кажуть:

- Як вона туй, то буде кривавий ніж.

І був ніж кривавий, а вона його повтирала. Витягнули, подивилися.

- Нема її.

Радяться вони, що будуть іти знов її сватати. А вона все чує. Як вони пішли, вона каже:

- Розступи ми ся, дерево.

Дерево розступилося, і вона вийшла. Прийшла додому і дала себе ісховати в залізне вбрання. Як прийдуть сватачі, аби її не зарізали. Тоді дала вона знати до царя і дала той перстень. Як прийшли сватачі, цар вислав бригаду воєнних. Вони обступили навколо хату. Сватачі сіли гоститися, а один "сватач" вийняв ніж і її в груди. А то ся не брало, бо вона в залізі була.

Тоді воєнні увірвалися до хати і тих усіх розбійників забрали, вибили їх, а вона лишилася і жила собі до кінця.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вишків, Долинського району, Івано-Франківської області
3 листопада 1988 року
Оповідач: Рожко Олена Степанівна (1905 року народження)
Українські народні казки: Книга 14: Казки Бойківщини. Ч. І. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006. — 496 с.
Видавництво "Навчальна книга - Богдан" - http://bohdan-books.com/
Опубліковано з дозволу Миколи Зінчука.

Олександр Красоткін · Придбати домен · Безкоштовні програми · Менеджер паролів · Вітаміни