В ПОЛОНІ У ЩЕЗНИКІВ - Демонологічна розповідь Гуцульщини

Був чоловік та й жінка. Це діялося в Татарові. Жінка була собі здорова, з багатого роду. І покохалася вона з жандарем. І все виходила д'нему на прогулянку. Одного разу перебрався чорт на жандаря, прийшов до неї та й каже:

- Ти знаєш що? Хочу, би ми десь пройшлися лісом.

А жінка була так файно вбрана, в запасках. Та й сорочку вишиту вбирала, як д'нему виходила, д'жандарю.

- Аби ти, - каже, - по-буденному зібралася.

А вона носила на грудях карбованці. Вони були свячені. І тому "жандарм" сказав, щоб вона це лишила. І вона сказала:

- Най буде.

Та й вона це зробила, перебралася по-буденному, вийшла д'нему. Говорять вони собі. А він каже:

- Би-смо там пішли в ліс, на муравці посідали.

Посідали вони та й говорять, говорять. А коло неї свяченого вже нема нічого, та й він уже дістав над нею силу. Каже він їй:

- Сідай, - каже, - на мене, я тебе понесу.

Вона сіла на него, а він як поніс її, то так ніс, що заніс десь аж у Чорногору. А тутенька в селі ніхто не знає, куди вона поділася. Пішла десь жінка, і ніхто не знає, де. Пішла, пропала, нема. Шукають, дали знати на постерунок, шукають жандарі - нема жінки, ніде нема.

Нема її рік, нема другий, плачуть діти. Нема її й третій рік. Пройшло дванадцять років, а її не було. Вже майже забули про неї в селі. Нема, пропала - й фертик. Думали, що звір іззіла або що.

Але перед Іваном пішов збирати зілля сусід Юра. Пішов уверх за зіллям і зайшов далеко-далеко під ту Чорну гору. Дивиться - якась людина. Вся обдерта, волосся розпущене. А на волоссі ріпаки, як то лісами. Це була вона. Вона жила в лісі тих дванадцять літ і живилася корінцями. Ягоди збирала в лісі. І чим її щезники годували, то вона й їла. І мучили вони там її.

Він напудився, подумав: "Це мене Мана найшла". Хотів тікати, а вона каже:

- Юро, чо' тікаєш? Та я Василева жінка.

- Ти хіба, - каже, - дух Василевої жінки? Ти не Василева жінка.

- Я, - каже, - Василева жінка.

- Ну то скажи мені, як ти сюди зайшла. А вона зачала йому розказувати:

- Я, - каже, - була сподобала того жандаря. І він, - каже, - до мене приходив, а одного разу сказав, би я перебралася у все буденне. Я мала на шиї багато карбованців. Він сказав, би я їх познімала. Я вийшла д'нему, він щось говорить, і нарешті сказав: "Сідай на мене". Нібито виграшки були. Я сіла, а він заніс мене аж сюди, під малу Чорну гору. І вони мене тут мучать, що я, ади, - каже, - яка.

А одежини на ній уже нема ніякої, бо то за дванадцять рік все пірвалося. Лиш одні бинди висять з того.

- А чого би ти, - каже, - не пішла відци? Ходи зо мною додому.

- Ой, я, - каже, - не годна. Любий, перекажи мойому чоловіко-ви, аби, - каже, - пішов до священика та й наймив службу. Би священик відправив службу і прийшов по мене тої днини перед Іваном, з фанами, процесією, найсвятішими тайнами, бо інакше, - каже, - мене ніхто відци не визволить.

Та й вона плакала і просила:

- Юро, любий, перекажи чоловікови, аби він так зробив. Бо тут чорти.

А він питає:

- А тепер? Чорти де?

- Нема їх. Вони, - каже, - за три дни до Івана розходяться всюди селами, би щось злого робити. Вони все перед Іваном щось чинять зле. На Івана до полудня їх не буде нікого дома. То, - каже, - аби чоловік наймив службу і аби ксьондз вийшов з образом, з Пречистою Дівою Марією, так, як виходять, коли святять воду на отпуст. А інакше мене не годен ніхто визволити.

- Добре, я скажу.

І той чоловік пішов додому і розказав то. Чоловік не дуже хотів іти до священика, але зачали плакати діти, та й він пішов. А священик сказав так:

- Я цего не можу зробити, бо як я під Чорну гору піду з фанами? Туди, - каже, - нема ніякої дороги. А тими лісами, зворами, колодами я не піду. Хто її туди вивів, най її відти й зводить.