БАТЬКОВА НАУКА - Казка Бойківщини

Один чоловік оженився, завів собі сім'ю і мав три сини, та довго щастя не велося, тому що померла його молода жінка. Остався чоловік із трьома діточками, мучився сам та й мусів знайти собі другу дружину. Взяв він молоду дівчину, яка вийшла за нього не по любові, вийшла за старого чоловіка за господарку. І не хотілося їй бути його жінкою, але жила заради господарки і заради дітей: не було в неї своїх діток. Вона переживала, страждала і мучилася, що мусить працювати на чоловікових дітей.

Хотілося їй мати свою дитину. Одного разу вийшла вона на подвір'я, аж зупинився перед нею молодий парубок і почав підмовляти її:

- Слухай, твій чоловік старий. Може б, ми коли-небудь зустрілися з тобою? Ти ж молода, гарна, мучишся заради його дітей. Ти могла б для своєї дитини старатися, а не так мучитися. Працюєш, години вільної не маєш. А для кого?

Розговорилися вони, і молода дружина согрішила. А через деякий народився в неї синок. Батько не дуже приділяв увагу молодій дружині і малому синови, більше дбав про тих, що від першого шлюбу в нього були.

Нелегко було тому хлопчикови. Менших дітей не було, а тоті старші кепкувалися над ним, знущалися. Він усе плакав, жалівся матері, а мати казала:

- Мовчи, це твої старші брати.

А ті хлопці не злюбили його. Але хлопчик ріс розумненьким. Батько і старші хлопці, видно, знали, що він їм не син і не брат, бо почали прозивати його знайдою. А йому то дуже не подобалося, і подумав він: "Піду я з дому, бо недобре мені тут, не потрібний я тут". Мати жаліла свого синочка, але він був упертий і не хотів терпіти, що з нього глузували. І таки вирішив утекти з дому. Пішов, сам не знаючи куди, і зайшов у одне село. Хто його знає, чи далеко було те село від його села, чи близько. Зайшов він у село і чує дзвін у кузні. Заходить туди, а там коваль кує. Поздоровкався він, вклонився чемненько і говорить:

- Прийміть мене, дядечку, на роботу. Я хочу бути ковалем. Подивився на нього старий коваль і каже:

- Сину, ти ще малий, тобі ще бути за підпасича. Але нічого, я тебе прийму, буду вчити, як кувати. Але ти мусиш робити таку роботу, яка для тебе, а робота в кузні важка.

Зостався хлопчик в коваля. Слухав усе, що коваль казав, і все так робив. То ягнята на толоці пас, то корови, а часом забіжить у кузню і придивляється до ковальського ремесла. Побачив коваль, що хлопець має до того хист. Пройшло декілька років його життя в коваля. У нього своїх дітей не було, а в цього хлопця були золоті руки, і вирішив коваль узяти його за свого. Хлопець став на ковальське місце: йому дуже подобався дзвін молота, і приємно йому було, що він робить людям добро. Думав він і про те, що люди, які страждають, потребують його допомоги. А старий коваль допомагав йому, розказував, і він все засвоював.

Пройшли роки, і каже старий коваль:

- Сину, я вже не буду в кузні робити, ставай ковалем на моє місце. А він подумав і каже:

- Ні, піду я радше світ за очі, піду туди, де ніхто не знає, що я виріс в наймах, без батьків.

Пішов він світ за очі і прийшов у чуже, зовсім незнане йому село. Та й думає, за що йому взятися, як стати на ноги, бо прийшов тільки з молотком у ружах. А в тому селі не було коваля і не було кузні, а людям ковальська справа завжди потрібна.

Зайшов він до крайньої хати коло моста. Сказав, що хоче стати в них на роботу і жити в цьому селі. А ще, що він коваль і слава його буде така дзвінка, як удари молота в кузні. Хазяїни посміялися з него, але приміщення для кузні дали. Хлопець підковував їм коней, ремонтував коси, жінкам мотики справляв, люди були вдячні йому і подавали всіляку допомогу.

А хлопець хотів розбагатіти і думає: "Зроблю собі справжню кузню". Пішов у сільську управу, а там йому відмовили. Сказали:

- Ти приїжджий, ми не знаємо тебе. Дай якесь посвідчення, що ти дійсно з такого-то села, щоб ми могли відшукати тебе, як буде треба.

А там недалеко був міський коваль, який не хотів, щоб у цему селі був свій коваль, і дуже йому шкодив. Але хлопець був упертий, добре робив ковальські речі і робив їх за дешевшу ціну, то й зостався працювати в тому селі.

Був він і добрий хазяїн, усе відкладав гроші: дрібні копійки розтрачав, а більші гроші складав. І таки зробив собі добру кузню, купив трохи поля. І люди були ним задоволені.

А потім захотів молодий коваль оженитися. Знайшов собі гарну дівчину з багатого роду і оженився. Вона поважала його й любила, жили вони з жінкою, і довго не було в них дітей. А потім народила вона близнюків, двох синів, і коваль був дуже радий. Як почали вони підростати, казав він їм:

- Сини мої, учіться ремесла, то будете щасливими і добре проживете. А як доведете себе до того, що зовсім не буде як жити, то підіть у комору: там такий шнурочок висить, то на тому шнурочку повісьтеся.

Сини повиростали, а старий коваль занедужав та й помер. І не були сини такої вдачі, як він, ремесла не вчилися. Вчилися малими в школі, але яка тоді була наука? Один попав у погане товариство, розпився, пропив батькову працю і сам пропав.

А другий теж не хотів працювати, ходив по світі і зовсім збіднів. А батьківське ковадло пустувало, і подумав син: "Вернуся я до батьківського порога і зачну працювати, як мій батько". Але з чого почати, коли нічого немає, - все понищили, все прогуляли? І пригадав він батьківські слова: "Якщо тобі буде зовсім прикро, нічого не роби, лиш повісся на тому шнурку, що в коморі висить." Подумав він, що виходу йому нема, а від людей встидно, і вирішив піти повіситися.

Зайшов до тої комори, а там шнурок засилений висить. Одяг він той шнурок на шию і повісився, а шнурок натягнувся, гак вирвався і з тої діри посипалися гроші - ті гроші, що батько своїм трудом заробив.

Син зрадів і сказав собі: "Буду вже працювати, як працював мій батько, і буду жити, як порядні люди живуть."