Тридуб
Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Чи давно це було, чи ще давніше, ні в кого спитать. Жив у нашому краї чоловік. Жито сіяв, гречку, коней гарних мав. А прізвища не мав, чомусь не давали. Тоді так велося, що прізвища давали людям.

Народилося в того чоловіка троє синів. Ще в ті часи казали: один син — це не син, два сини — це півсина, а три сини — це син. А зростали вони міцними, як дуби.

Посадив той чоловік три жолуді на подвір’ї. Разом із синами підростали й молоді деревця. Сусіди дивувалися, а дехто й усмішку ховав у вуса: яблуні краще б посадив, а то — дуби. Тоді й прізвисько дали чоловікові — Тридуб.

Восени Тридуб ходив між дубами із плетеним кошиком і збирав жолуді. А потім ішов від хати до хати, в кожній залишив пригорщу жолудів. Одні віддавали їх дітям на забаву, інші кидали худобі, й зовсім ніхто не садив їх. Ті жолуді, що лишилися в кошику, Тридуб приносив у комору і зсипав у полотняні торбинки. За роки їх набралося стільки, що цілий ліс можна було посадити.

Спливало літо за літом. Став Тридуб старим. Уже сини його сіяли жито та гречку, коней доглядали. Він лише жолуді збирав та людям роздавав.

А то трапився неврожайний рік. На зиму вистачило людям жита й гречки, навесні ж голодно стало...

Покликав Тридуб своїх синів, дав кожному кошик із жолудями, й пішли від хати до хати людей від голодної смерті рятувати. Сини роздавали жолуді, а батько розповідав, як їх на борошно зітерти. Із того борошна й пекли хлібець і проганяли голод.

Але в кожній родині незайманими лишали три жолуді. їх ховали в землю тут же, на подвір’ї, наче скарб. Більше там голоду не знали.

Чи так було, чи інак, ні в кого спитать. Немає вже на світі ані Тридуба, ні його синів. Та шумлять по всій нашій землі могутні дуби — щедрі й мудрі дерева.