Казкарі Закарпаття і їх репертуар ¹

Список казок книги «Зачаровані казкою»: · 1 · 2 · 3 · 4 ·

У скарбницю світової культури, яка створюється трудовим людом протягом багатьох тисячоліть, міцно увійшли народні казки як один із найзначніших пам'ятників мистецтва слова. Виникнення жанру заховано у сивій давнині. Кожна історична епоха збагачувала казковий епос новими сюжетами, мотивами, темами та образами, ідеями. І в наш час казки живуть повнокровним життям, несучи в собі філософські, соціальні, моральні та етичні погляди народу.

В чому сутність казкової творчості, яка найістотніша риса, що характеризує цей жанр фольклору? Либонь, найглибше осягнув сутність народної казки Максим Горький, вважаючи її прототипом гіпотези. Вже на досвітках історії люди, прагнучи заглянути в таємниці природи і передвіщаючи великі відкриття в точних науках, почали розповідати про чарівні «килими-літаки», про «чоботища-скороходи», про «шапку-невидимку», про чудову голку й дивну «скатертину-самобранку», про яблука, що повертають молодість, мертву та живу воду. Що тільки не ставало великим символом, на дужі крила піднімаючи думку та фантазію!

Отож, у народній казці ми цінимо перш за все поетичний домисел, який збагачує уяву і дитина, і дорослої людини. Та домисел не заважає казці мати зв'язок з реальною дійсністю. В, І. Ленін сказав: «У всякій казці є елементи дійсності» ².

У роки соціального і національного поневолення Закарпаття народні казки живили крилату мрію трудящих про волю, щастя і добро, допомагаючи вистояти у боротьбі з насиллям, брехнею і кривдою. Про важке минуле краю розповідають не тільки архівні документи, але й численні зразки казкового епосу, що передавалися з уст в уста і були записані у різний час збирачами усної народної творчості.

Першими у поле зору збирачів потрапили народні пісні. На Закарпатті чеським вченим Яном Благославом ще у 1550 році була записана історична пісня про Штефана-воєводу. Зберігся пісенник Й. Сабова, до якого увійшли дві історичні, дві побутові, дві ліричні і одна жартівлива пісня, записані у XVIII столітті ³. Михайло Лучкай у «Граматиці», що вийшла у світ у 1830 році, опублікував 12 народних пісень ⁴. Вперше закарпатський фольклор досить обширно подано у монументальній збірці Якова Головацького «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» ⁵. Помітним явищем були збірки фольклорних матеріалів із Закарпаття, видані А. Дешком та Г. Де-Волланом ⁶.

Наскільки нам відомо, до В. Гнатюка на Закарпатті ніхто спеціально не займався збиранням народних казок ⁷. «Місяцеслови.» ⁸ час від часу друкували народні казки, але це в основному були переклади з іноземних мов на закарпатський діалект. У 1868 році К. Сабов обнародував мовою оригіналу чотири російські казки: «Вор», «Дочь пастуха», «Доброе слово», «Николай Угодник» ⁹. А. Кралицький у 1892 — 1894 роках у львівських журналах опублікував ряд казок, записаних на Закарпатті, — «Походження Карпат», «Півень і колесар.», «Вогонь», «Звідки взялася жаба» ¹⁰. У той же час Є. Сабов у своїй «Хрестоматії» надрукував як зразок закарпатських діалектів 15 казок, серед них «Лисиця і вовк», «Іванко і спекулянти», «Світлий витязь» (із сіл Кальник Мукачівського, Ремети Берегівського та Горінчево Хустського районів — за нинішнім адміністративно-територіальним поділом) ¹¹. Тексти при редагуванні були скорочені, оскільки упорядник збірки ставив перед собою тільки мовознавчу мету.

У 1895 — 1896 роках Володимир Гнатюк здійснив на Закарпаття три поїздки для збору усної народної творчості, після чого видав у шести томах «Етнографічні матеріали із Угорської Русі», де опубліковано 480 казок, із яких 148 — із території теперішньої Закарпатської області. У заслугу В. Гнатюку слід віднести той факт, що він звернув увагу на особистості казкарів. Так, уже у першому томі «Етнографічних матеріалів» він виділив двох кращих казкарів — Михайла Пустая із села Збуй і Михайла Фотула із села Стройне — і подав їх біографії.

Після Володимира Гнатюка Закарпаття і Пряшівщину відвідав український мовознавець Іван Верхратський. Він записував свої матеріали влітку 1897 року, побувавши у селах Ясінях, Квасах, Великому Бичкові, Луковому, Горонді, Клячанові, Великих Лучках, Страбичові, Білках, Ільниці, Іршаві та місті Хусті... Як мовні зразки він опублікував 53 сюжети, записані на Закарпатті. Але Івана Верхратського цікавили пісні і казки не як художні твори, а як мовознавчий матеріал, що позначилося на доборі текстів (перевага надавалась коротким) ¹².

В архіві Російського географічного товариства у Ленінграді зберігаються три рукописні збірники казок із Закарпаття. Один належить Георгію Боднару на села Пузняківці на Мукачівщині. Записи зроблено у 1892 році. Спираючись на спогади В. Францева ¹³, можна вважати, що згадані записи казок привіз у Петербург О. Петров, який плідно досліджував історію і культуру Закарпаття ¹⁴.

Як відомо, усна народна творчість зіграла важливу роль у культурно-національному відродженні багатьох народів Європи (чехів, словаків, сербо-хорватів, болгарів), будучи життєдайним джерелом для поетів, композиторів, художників. Шкода, що закарпатські письменники-будителі ¹⁵ О. Духнович, О. Павлович, І. Сільвай, О. Митрак через обмеженість світогляду дуже рідко підходили до цього джерела, займалися збором фольклору у рідких випадках, і то на прохання Я. Головацького та В. Гнатюка. Якби будителі зрозуміли місце фольклору у культурному житті народу, якби вони серйозно взялися за вивчення народної мудрості, то знайшли би тут дуже багато фактів, які красномовно говорять про єдність українського народу з російським, тобто знайшли би підтвердження тій головній думці, яка була лейтмотивом їх діяльності.

Збирацьку діяльність на Закарпатті у XIX столітті гальмувала церква. Церковники, виконуючи завдання Ватікану про окатоличення населення Закарпаття і викорінення у нього почуттів єдності з єдинокровними братами по той бік Карпат, вороже ставилися до народної казки і пісні, бачачи в них пережитки «язичества», богохульство, протест проти існуючого ладу. Панівні верстви Австро-Угорщини висунули теорію про «рутенський народ», який проживає на Закарпатті і ніби нічого спільного не має ні з українським, ні з російським народами. Буржуазні історики, філологи, етнографи, на зразок Бонкала, Годинки, Стрийського, Чопея, із шкіри пнулися, щоб «довести» самостійне існування «рутенської» культури, не схожої ні на українську, пі на російську. Від сумнівних осіб вони записували пісні, казки, прислів'я, які ні мовою, ні змістом не відповідали справжнім зразкам усної народної творчості трудящих Закарпаття.

За двадцятирічний період панування на Закарпатті буржуазної Чехословаччини (1918—1938) не вийшло у світ жодного наукового видання народних казок. У двадцятих роках видано дитячі книжечки казок: «Богатий Марко» (Ужгород, 1922), «Царівна Жаба» (Ужгород, 1922), Я. Грімм. «Королева Утка. Дівчина. Червона Шапочка і вовк-ненажера» (Ужгород, 1922), «Казки. Переповів О. Маркуш» (Тячево, 1923), «Народні казки» (Ужгород, 1926) — остання містить три казки: «Два цапи», «Івасик Телесик», «Рибак і рибка» (за твором Пушкіна).

Найбільш примітним із згаданих видань була книжечка О. Маркуша, у якій надруковано вісім дитячих казочок.

Збірка К. Заклинського «Народні оповідання про давнину» (Кошіце, 1925) привертає до себе увагу тим, що в ній опубліковано справді народні твори і після кожного тексту, (а їх у книзі 50) названо, хто, від кого і де записав йото. Історичні перекази, які включено у збірку, записали учні Берегівської гімназії. Однак упорядник К. Заклинський при редагуванні намагався притупити соціальну загостреність текстів.

У 1930 році в Ужгороді вийшла невеличка збірка під назвою «Подкарпатські казки». Автор її, Борис Мартинович, був педагогом і, видаючи книжку, керувався практичною метою — дати у руки учнівської молоді матеріал для захоплюючого читання. Хоч тексти він літературно опрацював, однак побудову сюжету він не чіпав, не вносив суб'єктивних змія стосовно ідейного спрямування казок, що позитивно характеризує збірку. У книзі надруковано сім сюжетів із Ужгородського, Воловецького, Мукачівського, ' Іршавського і Хустського районів. Всі казки виділяються повнотою, стрункістю композиції, високим ідейно-художнім рівнем, тобто можуть стежити добрими зразками казкового епосу. Оскільки ця збірка є бібліографічною рідкістю, повідомлю її зміст: «Казка про Ломидерево, Валигору і Місизалізо.», «Казка про дурного Янка», «Казка про одного худобного чоловіка і його синів» (Іван потрапляє до велета, виконує вая«кі завдання і звільняє царівну від змія), «Дев'ятник» (довірливий силач, якого цар посилає на смерть, благополучно вертається і карає царя), «Казка про хитрого Івана», «Казка про Червеного короля і його сина» (бій на Калиновому мості), «Три брати і песиголовець» (мотив про Одісея і циклопа). Недоліком збірки в те, що упорядник не дає біографічних даних про казкарів. А нам би дуже бажано знати, хто такий, наприклад, Георгій Угрин із с. Горян — автор казки про Червеного короля; або Михайло Русинко із е. Доманинців, який розповідав казку про Ломидерево, Валигору і Місизаліза; чи Карел Левдар, у репертуарі якого була казка про Дев'ятника... Опубліковані сюжети цих казкарів засвідчують, що то були талановиті носії усної народної творчості. Шкода, що збирач не записав їх репертуар повністю.

Є казки у книзі Івана Панькевича «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» (Прага, 1938). Але автор добирав їх як ілюстративний матеріал до фонетики і морфології діалектів Закарпаття, тому серед них зустрічаємо й малохудожні сюжети.

Багато місця усній народній творчості відводив журнал «Наш рідний край» (1923 — 1939), який видавав у місті Тячеві письменник і педагог О. Маркуш. За сімнадцять років свого існування журнал опублікував біля 400 народних казок. Правда, майже половину складають переклади німецьких, угорських, чеських казок.

Друкувався фольклор і на сторінках комуністичної преси Закарпаття — в газетах «Карпатська правда», «Голос життя», «Працююча молодь», календарях «Карпатської правди». Серед різноманітних видів фольклору (пісень, жартів, прислів'їв) ми звернули увагу на публікації у комуністичній періодиці народних казок. У першотравневому номері «Карпатської правди» за 1926 рік була надрукована «Казка про Леніна». Це інтерпретація російської казки «Скоро проснется Ильич».

В період хортистського режиму на Закарпатті (1939 — 1944) фольклорні твори друкувалися на сторінках періодичних видань, зокрема у журналі «Руська молодежь» (1942 — 1944), де було опубліковано біля півсотні народних казок, але більшість із них — це переробки і переклади казкового епосу західноєвропейських народів. Редакція журналу надавала перевагу легендам із церковно-християнською мораллю, втручалася в народні тексти, погіршуючи їх ідейно-художнє спрямування. Без редакційного втручання у зміст фольклорних творів опубліковано лише 20 переказів у літературному додатку до журналу «Народна школа», що виходив у Ужгороді в 1939 — 1944 роках. Перекази ці розповідають про Матяша, Ракоці, Кошута, але по суті у них ідеться про боротьбу трудящих краю з кріпосництвом, про їх устремління звільнитися з панського ярма.

На початку 40-х років у Ужгороді трьома випусками вийшли у світ «Подкарпатські народні казки». ¹⁶ Як ми знаємо із достовірних джерел ¹⁷, збірка виникла із фольклорних матеріалів, які зібрав О. Маркуш, коли працював видавцем журналу «Наш рідний крап». У порівнянні з «Подкарпатськими казками» Мартиновича ця збірка не була кроком вперед. Головний її недолік не тільки в тому, що у ній відсутній будь-який науковий апарат, але й у тому, що тексти подані у літературному опрацюванні. У трьох частинах збірки надруковано двадцять сюжетів — один про тварин, чотирнадцять чарівних і п'ять новелістичних. Зважаючи на бібліографічну рідкість збірки, наведемо назви казок: «Про бідного чоловіка та про воронячого царя» (ворон з'їв биків від селянина і за це подарував бідняку чарівний млинець), «Про Івана, який кожного послухав» (як дурень виконує настанови невпопад), «Про дідового когутика та про бабину курочку», «Про дідову доньку та про бабу-босорканю», «Про дужого Петра і про чортяку». «Про блудного коника» (мотив: хитра наука), «Про дідову та про бабину доньку», «Про парубка, який приніс сонце із. скляної гори), «Про діда та бабу і їх тучне поросятко», «Про премудру дівчину», «Про бідного чоловіка, котрий покликав смерть за куму», «Про бідного чоловіка, котрий хотів зазнати неблагодарності», «Про вівчаря, котрий з чортом битися хотів». «Про бідного чоловіка та про тайстрину, яка «своє діло робила», «Про Івана, котрий на пищалці грав», «Про жону, котра з села чорта та всіх п'яниць вигнала», «Про Івана, котрий служити ходив», «Про діда, котрий на свадьбу ішов», «Про двох жебраків», «Про двох братів — бідного і багатого». Видавці в угоду «рутенській» теорії покалічили мову казок. Незважаючи на це, книга користувалася читацьким попитом.

Після визволення Закарпаття Радянською Армією і возз'єднання його з Радянською. Україною підхід до народних багатств став зовсім іншим. Інститутом Академії наук СРСР та Академії наук УРСР, Московським, Київським, Львівським та Ужгородським університетами у 1945, 1946, 1947, 1948 роках було проведено комплексні експедиції по збору усної народної творчості трудящих Закарпаття. Ця робота продовжувалася і в наступний період.

За нашими підрахунками, до цього часу ¹⁸ у періодичних виданнях та окремих збірках було опубліковано понад 1200 закарпатських народних казок. Отже, збирання казкового епосу українського населення Закарпаття я почав не на порожньому місці. Приступаючи до вбирання народної прози, у першу чергу казок, поставив перед собою два основних завдання: 1) записати як можна повніше репертуар казкарів одного села, 2) виявити як можна ширше казковий репертуар області. Вивчення казкового репертуару одного села (а таким типовим закарпатським селом, як з погляду географічного розташування, так з погляду його етнографічних особливостей і характеру розвитку в ньому прикладного мистецтва і фольклору, було обрано Горінчеве — село Хустського району, розташоване в мальовничій долині Ріки, правої притоки Тиси) дозволяє з'ясувати ряд важливих питань, а саме: як передаються казкові сюжети від покоління до покоління і яких змін при цьому зазнає композиція, стиль, образна система казки; скільки сюжетів побутує у селі без будь-яких змін та які з них найбільш поширені; які жанрові різновиди казки тут переважають; скільки талановитих оповідачів у селі; яке ставлення казкарів до традиції, в чому проявляється імпровізаторський хист оповідача; як впливає на сюжет казки світогляд казкаря, середовище та дійсність, які його оточують; характер композиції та художніх образів казки і т. д.

У Горінчеві майже кожна людина знає одну-дві казки, проте нас цікавив передусім репертуар обдарованих виконавців, майстрів слова. Упродовж шістнадцяти літ вдалося виявити тут дев'ять казкарів, записати їх репертуар — триста текстів. ¹⁹ Але цим не вичерпано репертуар села.

Якщо нелегко повністю записати казковий репертуар одного села, то набагато важче зробити це у окремому районі чи цілій області. Завдання записати казковий репертуар Закарпатської області до кінця не виконано. Воно під силу тільки великому колективу фольклористів,. Нами у 1945—1965 роках обстежено всі тринадцять районів області і записано понад 1500 казкових сюжетів: у Хустському районі — 344, Іршавському — 300, Мукачівському — 275, Перечинському — 152, Тячівському — 110, Виноградівському — 80, Свалявському — 90, Міжгірському — 75, Рахівському — 73, Великоберезнянському — 72, а в інших — менше.

Зібрані тексти казкового епосу Закарпаття, крім тих питань, що з'ясовувалися при вивченні репертуару казкарів села Горінчева, дають можливість простежити зв'язки закарпатської казки із загальноукраїнською і російською, з фольклором західних і південних слов'ян та сусідніх неслов'янських народів (угорців і румунів). На такому матеріалі уже легше простежити взаємодію традиції і імпровізаторства.

Всього в області виявлено біля 80 казкарів, серед них понад двадцять майстрів, які вирізняються багатством і різноманітністю репертуару, високим рівнем виконавського мистецтва, образністю мови, творчим підходом до створення композиції: Андрій Калин із села Горінчева Хустського району (від нього записано 120 сюжетів), його односельчани Юрій Ревть (40), Юрій Тегза-Порадюк (30). Хома Плешинець (35) та Іван Ділинко (15), Василь Холод із села Монастирця того ж району (50), Михайло Галиця із села Дулового на Тячівщині (35), Василь Королович із Страбичова та Іван Лазар із Макарова на Мукачівщині (85 і 40), три казкарі на Свалявщині — Андрій Грига із Керецьок (35), Іван Мориляк із Плоского (40) та Степан Бочко із Солочина (16), два на Виноградівщині — Василь Феєр із Широкого і Михайло Гандера із Дротинців (55 і 30), три на Іршавщині — Василь Заяць із Чорного Потока (45), Іван Ільтьо із Доробратова (60) та Ганна Васько із Заріччя (40), два на Перечинщині — Федір Кость-Скубенич із села Тур'їх Ремет (50) та Ганна Суханич із села Ракова (20), Іван Костюк із села Чорної Тиси Рахівського (35), Юрій Гебрян із села Лютої Великоберезнянського (31) та Іван Теличка із села Репинного Міжгірського районів (25 сюжетів). ²⁰

Великий інтерес становлять творчі біографії казкарів. Ці біографії — жива історія краю, його трударів, які зазнали безмір лиха, доки осінню 1944 року героїчна Радянська Армія не принесла на багатостраждальну землю сонце волі, соціальної справедливості і щастя.

Вперше про талановитих казкарів Закарпаття заговорив Володимир Гнатюк. Він виявив тут таких майстрів-оповідачів, як Михайла Пустая із Збуя (тепер на території ЧССР), Михайла Фотула із села Стройного на Свалявщині Пилипа Опаленика із села Ворочева на Перечинщині, Андрія Пряника із села Голятина на Міжгірщині, Наприклад, від Михайла Фотула фольклорист записав 32 сюжети (15 легендарних, 12 соціально-побутових і 5 чарівних), далеко не вичерпавши його багатого і різноманітного репертуару. Від нього записано коротку автобіографічну розповідь, з якої можна зробити висновок, що Фотул — представник селянської бідноти ²¹.

Обставинами життя Михайла Фотула пояснюється гостре соціальне звучання більшості його сюжетів. У його вустах не тільки новелістична, але й легендарна казка перетворюється в грізну зброю боротьби із соціальним злом, з експлуататорським ладом. Вістря своєї сатири казкар спрямовує перш за все проти несправедливого суспільного ладу, вірними слугами і опорою якого були священнослужителі («Про Якима-псотника», «Випарений піп», «Піп і злодій Шоловка», «Соломон і чорти в бочці»).

Нам у 1962 році вдалося зустріти сина Михайла Фотула, який розповів, як високо Володимир Гнатюк оцінював оповідацький хист його батька: у подяку за прекрасні казки фольклорист своїм коштом повіз казкаря в місто Мукачево на ярмарок і, коли той з заздрістю розглядав тучних бичків, сказав: «Михайле, ваші казки вартують більше, ніж пара найкращих волів». Та сип Михайла Фотула уже не міг нам розповісти ні .одної високохудожньої казки.

Серед казкарів XX століття і наших сучасників — люди різних професій, різного життєвого досвіду. Та всі вони трудівники — хлібороби, лісоруби, ковалі. Більшість із них багато бачили на своєму життєвому шляху. Горінчівський казкар Дмитро Петрик у 1914 році, під час наступу російських військ на Львів, потрапив у полон і п'ять років працював у Омській губернії, де захопився оповідями сибірських казкарів, від яких перейняв кілька рідкісних сюжетів, серед них і казку про Єруслана Лазаровича, невідому на Західній Україні. Іван Ільтьо Велику Жовтневу соціалістичну революцію зустрів у Іркутську, після громадянської війни повернувся додому, здійснивши подорож навколо Азії через Суецький канал. Казкар Іван Фельцан із села Арданова на Іршавщині під час першої світової війни опинився в Туреччині, побував у Сірії, Палестині, Єгипті. Юрій Тегза-Порадюк працював на лісорозробках у Румунії, Боснії та Герцеговині, де познайомився з балканськими казками та юнацькими піснями. Блукання по світу в пошуках кращої долі збагачувало життєвий досвід та знання цих трударів, розширювало їх світогляд. Всі вони визнають, що їх казковий репертуар, започаткований в отчому домі в роки дитинства, пізніше значно доповнений новими сюжетами і мотивами, набутими під час поневірянь. Отже, вроджений талант народного оповідача зростав і мужніє, коли він прилучається до великої школи життя, виходить на широкі простори, і це — закономірне явище у фольклорі різних народів.

Характер і життєвий досвід казкарів впливають на їх репертуар. Андрій Калин, Михайло Галиця, Василь Королович, Василь Заяць — казкарі-універсали, які з однаковою майстерністю розповідають чарівні, легендарні і новелістичні казки, знають билиці і перекази. Іван Ділинко, Ганна Васько, Василина Турок надають перевагу чарівній казці, їх би можна назвати казкарями-епіками. Юрій Гебрян, Іван Лазар, Хома Плешинець, Василь Феєр — майстри сатиричного жанру, вони вільно почувають себе у соціально-побутовій казці. Федір Кость-Скубенич надає перевагу сюжетам з філософським моралізуючим ухилом, а Іван Ільтьо виділяється у жанрі історичного переказу і новелістичної оповіді.

Ми переконалися, що чим талановитіший казкар, тим яскравіше проявляється його творча індивідуальність. Він не повторює сліпо відомі сюжети, а по-своєму інтерпретує їх, створюючи по суті нові твори. Справжній казкар вкладає в традиційний твір своє бачення світу, свій поетичний хист, і це позначається на ідейній спрямованості твору, на розвиткові сюжету, цілісності і стрункості композиції, художності образів і мови. Так, наприклад, казку «Сто братів» записано від трьох казкарів села Горінчева. Дмитро Петрик початок-заспів казки подає в традиційному плані: за одну ніч дружина лісоруба народила сто синів. Юрій Ревть пояснює неймовірність такого випадку: героїня його казки з'їла насіння чародійної троянди і через певний час народила сто синів. Андрій Калин уточнює: з'ївши насіння з чародійної ружі, жінка щороку народжує по синові. Або ж казка «Про Долманьоша», яку Андрій Калин почув від односельчанина Івана Ділинка. Герой казки Ділинка здійснює 30 подорожей, розповідь про які у творі є досить детальною. Андрій Калин розвантажує твір від сторонніх мотивів та епізодів, його герой подорожує лише чотири рази, розповідь про ці мандри порівняно стисла.

Тривале спілкування з народними оповідачами дає нам можливість подати творчі портрети окремих із них, що дозволить повніше простежити зв'язки традиційного і новаторського, закономірності побутування казкового епосу.

Михайло Галиця — один із талановитих сучасних українських казкарів. Горизонти його домислу винятково широкі, поетичне світосприйняття багате, майстерність оповідача висока, він дивує слухачів монументальністю сюжетів і образів, умінням відгукуватися на актуальні події.

Читати й писати навчився в парафіальній школі. Потяг до знань був великий, а життєва дорога стелилася по нужденних заробітках, далеко від рідної оселі. В Галичині Галиця перекопався, що «русини» колишньої Австро-Угорщини не єдині, що мають вони на сході рідних братів, доля яких така ж важка, але прагнення яких до свободи таке ж велике, як і в закарпатців. Парубком Галиця потрапив на Балканський півострів — у Боснію і Герцеговину. Тут він побачив хорватські і сербські міста та села, пізнав долю заробітчан слов'янського півдня. Своїми допитливими очима дивився на Боснійські гори, бачив у них красу рідних Карпат, прислухався до казок, що їх далеко від рідного дому розповідали земляки, такі ж заробітчани, як він сам, і тих казок, що їх чув від друзів по роботі у лісі — сербів і хорватів. Звикав до близької слов'янської мови, зачаровувався перлинами народної творчості. Галиці подобалися пісні Балкан, оповідання про народних месників-гайдуків. Південнослов'янський струмінь у творчості Михайла Галиці відчувається виразно. Можливо, звідси брав початок характеру тих; казок Галиці, що мають широку епічну форму та героїчний зміст.

Перед першою світовою війною Михайло Галиця їздив за океан. Повернувся, не заробивши нічого. І знову з рідної оселі дороги повели його шукати заробітків. Помирали діти в сім'ї, невиліковною недугою захворіла дружина. Тільки під старість привітно посміхнулося йому щастя. Вже досвідченим робітником подався на будівництво Теребле-Ріцької гідроелектростанції. І є щось символічне в цьому. На будівництві Галиця застосував чимало вміння і досвіду, працюючи бригадиром теслярів. Саме з будівництва йому було призначено пенсію, яка забезпечила спокійну старість.

Казковий репертуар Галиці багатий і різноманітний. Вія з однаковою майстерністю розповідає чарівні, легендарні, соціально-побутові та дитячі казки, історичні оповідання, філософські притчі. Знає він чимало народних пісень, обізнаний з народними звичаями і ритуалами сімейно-побутового характеру, його лексика багата на прислів'я і приказки. Одним словом, Михайло Михайлович Галиця — уособлення знань і творчості носія народної культури.

При широкому творчому горизонті Галиця все ж найбільш повно виявляє себе в чарівній казці. У нього вона відзначається монументальністю композиції і образів, глибиною філософського задуму. Такі сюжети, як «Про Білого Полянина», «Про Царя Дикого лісу», «Гора, що верхом сягала неба», «Про Анну Престоянну», «Про Фармудзь Івана», «Про Ружу Івана», «Про Ристу Бакуша» та інші, без перебільшення можна назвати народними епопеями.

У казці «Гора, що верхом сягала неба» Галиця виводить свого героя в космос, заставляє вивчати і вникати в закони всесвіту. Потрапивши на високу гору, Іванко помічає, що сонце тут світить ясніше, що тепла тут більше, шо повітря тут чистіше. Необізнана з законами фізики і хімії людина переконана в тому, що чим ближче до сонця, тим і тепліше. Мабуть, тому на вершині гори в казці ростуть дерева-гіганти, б'ють джерела цілющої чудодійної води.

Глибокий ідейний задум вклав Галиця в казку «Цар Дикого лісу». Вона є одним з найпоетичніших і найоригінальніших його творів. Граф, прихильник «цивілізації» і ворог дикої природи, душитель свободи, велів піймати і замкнути до клітки Царя Дикого лісу — уособлення свободи в її стихійному первісному стані. Цар — хазяїн незайманої природи, дрімучих лісів і неприступних гір. морів, озер і рік, повелитель звірини і птахів — був пійманий графським мисливцем підступно. В клітці невільник повільно гине. Його рятує від смерті хлопчина, не зіпсований цивілізацією. За це граф-батько віддає хлопця на поталу звірям. Заступником рятівника став Цар Дикого лісу.

Окремо слід поставити таку казку Галиці, як «Мурашчине царство». Це алегорична казка, в якій подається народна філософія осмислення історії. Мурашка — символ працелюбності. Символ цей стає високим і прекрасним, коли думаємо про силу всього трудящого люду планети. В єдності дій трудящих сила і краса, будівничий дух в ім'я життя, миру. Галиця намагався втілити в фольклорні образи свої глибокі роздуми про історичну дію трудового народу. Казка народилася в результаті індивідуальної творчості, що втілена в традиційні форми.

В житті Михайло Галиця звідав багато соціальної кривди, лиха, добре знає психологію знедоленого селянина. В багатьох казках Михайло Михайлович е поборником прав гноблених, визискуваних, малює картини бідності. Це було типовим для умов верховинського села лихих часів поневолення Закарпаття іноземцями. Казкар не обмежується пасивним описом скрутного матеріального становища, він закликає до боротьби з гнобителями всіх категорій. Гострим політичним звучанням, бунтарським пафосом пройнята казка «Про Ристу Бакуша». Складена вона за мотивами легенд про розбійника-опришка Боснії, який звався Ристою Бакушем. Опришок цей свого часу піднявся на боротьбу проти окупантів, місцевих багатіїв.

В репертуарі Михайла Галиці є казка про Королевича Марка і Мусу-Кеседжія. Як відомо, Королевич Марко — головний герой сербохорватських, македонських та болгарських юнацьких пісень. Ні в українських, ні в російських фольклорних збірниках немає згадки про цього національного героя південних слов'ян, якщо не рахувати матеріалів видатного фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, записаних серед бачванських русинів — переселенців на Дунайську рівнину із Закарпаття. Факт існування на південних схилах Карпат казки про Королевича Марка є свідченням зв'язків українців Закарпаття з слов'янами Балкан.

Науковий та літературний інтерес становлять казки-легенди Галиці, серед яких варто, зокрема, згадати унікальну в європейському фольклорі казку про римського папу Григорія. В ній розвинуто мотив кровозмішання. Можна подумати, що казка навіяна читанням історико-біблійних і церковних книжок.

Будучи казкарем традиційним, Галиця має від природи неабиякий талант імпровізатора. Це допомагає йому складати монументальні сюжети та образи, в тканину традиційного вплітати нові мотиви, деталі, по суті створювати нове, відмінне від вже існуючого. Його устами говорить трудящий люд Закарпаття, який виніс на своїх плечах злигодні віковічного гноблення і соціальної кривди, культурного, національного, політичного безправ'я. Пройшовши складну і нелегку життєву дорогу, Галиця прийняв серцем і розумом погляди робітництва.

Андрій Калин — чи не найвідоміший із сучасних українських казкарів. Його казки багато разів видавалися на українській, російській і чеській мовах. ²² Він — традиційний казкар з широким діапазоном, з багатим і різноманітним репертуаром.

Біографія Андрія Степановича Калина — це біографія сільського наймита, якого нестатки не раз заставляли кидати вічно голодну сім'ю і тинятися по світу у пошуках шматка хліба. Батько, залишивши дружину і дітей, поїхав, як і тисячі співвітчизників, шукати роботу за океан; змарнував сили і здоров'я в американських вугільних шахтах і передчасно загинув. Всі свої дитячі й юнацькі роки Андрій важко працював, щоб допомогти, а пізніше утримувати, часом навіть рятувати від голодної смерті матір-удову й малолітніх сестер. Тільки з встановленням Радянської влади на Закарпатті настало справжнє життя для таких, як Калин. Коли почалася колективізація, Андрій Калин одним із перших виявив бажання вступити до колгоспу, де працював до виходу на пенсію.

Ще з дитячих років Калин виявив виключну зацікавленість і любов до казок, сприймаючи значну частину свого репертуару, як і взагалі більшість казкарів, ще з дитинства і замолоду. «Коли я був молодим, — розповідає А. Калин, — я знав безліч казок. Варто мені було раз почути казку, і я її вже пам'ятав, хоч би вола була довгою на три дні. Я просто шукав казки...» В одній із своїх казок («Пообіцяй те, за що вдома не знаєш») Калин змалював образ бідного хлопчика, який віддає за три казки все своє мізерне майно: капелюх, піджак і штанці.

З ранніх років у майбутнього казкаря виробляється тонке вміння відрізняти хорошу казку від поганої, справжнього майстра від ремісника. Він пройшов серйозну школу казкаря і грунтовно сприйняв народну традицію. Велику частину свого репертуару зібрав Андрій Калин у своєму селі, але разом з тим увесь час черпав його із казкових скарбів усього Закарпаття. Він дуже добре знає казкарів не тільки свого рідного села, але й навколишніх сіл і цілої область Андрій Степанович називає багатьох осіб, від яких він слухав казки і які були його «вчителями». Зокрема, це його земляки Іван Ділинко — коваль, Юрій Ревть — тесляр, Юрій Тегза-Порадюк — лісоруб, а також опришки Мосур і Брання, циган Габор, столяр Фері, гуцул Метничук з с. Богдана Рахівського району, безіменний дід з с. Стропкова на Пряшівщині...

Як неодноразово відзначали фольклористи, підбір казок засвідчує основний напрям думок і почуттів казкаря. Андрій Калин віддає перевагу тим сюжетам, у яких виступають прості люди, частіше бідняки-лісоруби. Улюблений герой казкаря — бідний хлопець-мандрівник, якого женуть злидні шукати щастя по світу.

Характеризуючи Андрія Калина як виразника світогляду селянської бідноти, ми не замовчуємо, що у окремих його казках поряд з гострим соціальним протестом і критикою панівних класів зустрічається політична обмеженість, релігійні пережитки, патріархальний консерватизм. Пояснюється це умовами історичного життя верховинського села, у якому аж до приходу Радянської влади велося натурально господарство, панувала масова неписьменність.

Казки Калина змальовують картину важкого матеріального становища селян і робітників в умовах феодально-кріпосницького ладу. З одного боку — злидні трудового народу, з другого — розкоші панів. На одному полюсі — жебраки, наймити, лісоруби, пастухи; на другому — поміщики, попи, торгівці, генерали, царі. І боротьба між ними непримирима. Яскравим прикладом може служити хоч би казка «Як опришок віддячився бідному чоловікові». Тут опришок виступає народним месником і захисником бідних, про що він прямо говорить: «...від багатого краду, а бідному даю». Як відомо, цей улюблений вислів — гасло всіх славнозвісних опришків: Довбуша, Кармелюка, Шугая та інших.

Сюжетний стержень названої казки полягає у тому, що бідний чоловік віддає останні гроші, аби викупити хлопця, засудженого на страту. І хлопець віддячує за це своєму рятівникові. Є кілька прикарпатських варіантів цього сюжету: «Чорт-шибеник» — у збірці казок Гнатюка, «Мертва мати» — у Яворського, «Вдячний злодій і збиточна небіжка» — у Роздольського. Між цими варіантами і казкою Калина суттєва відміна: у Гнатюка чорт допомагає біднякові стати багатим; у Яворського бідняк залякує свого марновірного брата-багатія тим, що приносить мертву матір під його вікно, і в такий спосіб дістає частину братового майна; у Роздольського це все проробляє, щоб збагатитись, звичайний злодій. Герой же Калинської казки — опришок, який дів в ім'я соціальної справедливості, — у багача забаряв для бідного!

Як справжній майстер Андрій Калин вносить в традицію свій поетичний дар, що проявляється в ідейному спрямуванні твору, в цільності композиції, в органічному розвитку сюжету, в створенні образів, у соковитому місцевому колориті, у живій народній мові. Він не перевантажує оповідь деталями, уникає невиправданих контамінація, не притримується принципу трикратності, традиційних зачинів і закінчень, що пояснюється переважанням у нього реально-психологічних інтересів над формальними. Цим він завойовує увагу слухачів,

Василь Королович — особистість типова для сучасного українського села, яке за роки Радянської влади зробило значний поступ вперед по шляху економічного і культурного прогресу.

Від своїх краян Королович змалку успадкував витворені народною мудрістю казки і легенди, історичні перекази. Він став володарем живих народних перлів. Упродовж 1955 — 1966 років ми зафіксували із його уст 85 сюжетів. Репертуар казкаря відзначається не тільки великою кількістю сюжетів, але й різноманітністю: із 85 текстів чарівних казок — 38, соціально-побутових — 20, анекдотичних — 3, легендарних — 2, билиць — 7 та історичних оповідань — 15. Та цим не вичерпується його репертуар: у нього входять загадки (біля 50), прислів'я, прекрасні пісні, замовляння, прикмети і т. д.

Василь Королович належить до тої категорії майстрів, у творчості яких традиція гармонійно поєднується з особистою ініціативою, з новаторством. Казкар з пошаною згадує своїх «учителів»: діда Королевича, цигана-коваля Марція, бідного селянина Макусія Леняша та інших. Основне багатство свого репертуару він засвоїв у рідному селі: на вечорницях (або як їх тут називають «прядки»), в колибах пастухів, а потім — у дорозі. Працюючи на залізниці, Короловичу доводилося чути казкарів інших національностей. Наприклад, він запам'ятав чимало сюжетів від робітників-угорців, від словацьких селян і т. д. Звідсіля — широкий діапазон таланту казкаря, риси інтернаціоналізму в його творчості.

Розкриваючи художні особливості казок Василя Короловича, перш за все підкреслимо майстерність оповідача, його вміння створити струнку, цілісну композицію. Тексти, які записані з вуст цього казкаря, можуть бути зразками народної творчості. Королович розвиває сюжет послідовно, мотивуючи кожну деталь і логічно, і психологічно. Маючи феноменальну пам'ять, живу творчу уяву, виключний природний хист, Василь Королович творить легко, у своїх варіантах удосконалює форму і поглиблює зміст традиційних текстів.

Світосприймання Василя Короловича по-справжньому народне: у його казках відображені народні ідеали, тверда віра трудящих в перемогу соціальної справедливості, у світле майбутнє. Зі щирою любов'ю він малює образи представників трудового люду («Падіння Льодяного царства», «Мудрий Іванко», «Дерево до неба», «Залізноноса баба» тощо), наділяє їх кращими рисами: красою і силою, мужністю і волею, мудрістю і благородством. Слід відзначити ідею державності, яка проходить червоною ниткою через всю творчість казкаря й запалює його персонажів на героїчні вчинки. В той час, коли для більшості народних митців характерний показ стихійності борні добра зі злом чи правди із кривдою, казкам Короловича властивий показ організованої боротьби по захисту держави від нападників. Постає питання: звідкіля у страбичівського митця цей оригінальний сучасний мотив? Ми пояснюємо це професією казкаря, який майже все своє життя пропрацював залізничником. Залізниця — головна артерія державного життя, і її працівникам притаманне почуття державності.

Ця ідея, зокрема, знайшла художнє втілення в чудовій казці «Шовкова держава». Казкова «Шовкова держава» символізує край, в якому панує достаток і люди щасливі. Юнак Володимир, який, переборовши усі перешкоди, дістається до «Шовкової держави», переміг ворогів-загарбників і визволені народи об'єднав в одну миролюбну, могутню державу. Об'єднання народів у рамках однієї держави з метою встановлення тривалого миру, який є запорукою щасливого життя, змальовується Василем Короловичем і в інших чарівних казках.

Група соціально-побутових казок Василя Короловича торкається важливих, актуальних питань громадського та родинного життя у минулому («Правда і Кривда», «Три золоті слова», «Про чоловікову біду», «Як чоловік кумався зі Смертю.», «Як піп шукав ліпшого хліба» та інші). Ці казки спрямовані проти класових ворогів. Королович таврує жорстоких гнобителів народу: князів, графів, панів, екзекуторів, служителів культу. Приваблює в цих творах непохитна віра в творчі сили народу. Духовна й фізична перевага простої людини над паном — головний мотив циклу.

Особливої уваги заслуговують філософські казки Василя Короловича («Що найцінніше», «Про Благодать і Щастя»). В них ставляться проблеми життя, які хвилювали і ще довго хвилюватимуть людей.

Крім чарівних, новелістичних, легендарних та анекдотичних казок, Королович з успіхом розповідає історичні перекази (цикл про Матяша, якого він називає «руським хлопцем» із закарпатського села Оріховиці), виступає в жанрі етнографічного нарису. Наприклад, від нього ми маємо нарис весільного обряду села Страбичова та ряд гумористичних нарисів на тему стародавніх вірувань, забобонів. Отже щодо жанрової різноманітності сюжетів Василь Королович посідав перше місце серед закарпатських народних оповідачів.

Казкарі різняться своїм репертуаром, манерою виконання. Кожен із майстрів художнього слова у чомусь своєрідний.

Найстаріший казкар Горінчева Юрій Ревть з великою заохотою розповідає казкові історії, даючи їм свою інтерпретацію. Він полюбляє діалоги, вводить у текст прислів'я і приказки. «Було де не було — тягни, біла кобило! Аж біла но може — чорна ЇЙ поможе», — таким зачином починає казкар кілька своїх текстів — «Про самородну дівчину», «Про Ровжу Шандора»... Розповідає казки, ходячи по кімнаті, супроводжуючи розповідь доречною жестикуляцією і мімікою. Розповідаючи казку «Про Ровжу Шандора», він продемонстрував, як благородний розбійник виконував «дуботанець». Свою перевагу над іншими казкарями Юрій Ревть якраз і вбачає у манері виконання, Хоч чарівні казки у нього переважають, найкраще йому вдавалася соціально-побутова казка. У його творчості часто зустрічаються антипопівські мотиви. Гумор, оптимізм казки Юрій Іванович протиставляв своєму важкому життю: у пошуках роботи і хліба пройшла його юність, подружнє його життя було короткочасним — по смерті дружини всі турботи про п'ятьох дітей лягли на його плечі. Та на роботі і вдома була з ним казка.

Казкар Березнянської Верховини Юрій Гебрян, дотепний оповідач в сатиричним ухилом, любить розповідати антипопівські, антирелігійні казки. Такі казки є в репертуарі чи не кожного казкаря, але більшість оповідачів хоч і викривали моральний занепад, розтління уніатського попівства, проте не чіпали самої релігії. Виходило так: релігія й церква добрі, погані тільки попи. Отже їхні казки антиклерикальні.

Юрій Гебрян подолав цю обмеженість, що можна пояснити його пролетарським вихованням — він майже сорок років пропрацював токарем на лісопилці у рідному селі Лютій, — і в своїх казках викриває суть релігії, бачить зло у релігійному фанатизмові («Як коваль у царство попав», «Як корчмар покликав у гості богів», «Перед хрестом чи перед будкою треба зняти шапку», «Про побожного єврея»).

Сатиричне спрямування має репертуар Михайла Гандери із села Дротинців. Його творчість можна розглядати в аспекті українсько-угорських фольклорних зв'язків, а також в аспекті впливу на репертуар казкаря книги. Навчившись читати й писати в початковій школі, яка в ті часи була угорськомовною. Гандера самотужки вивчив кирилицю і з захопленням перечитував книжки по тільки на угорській, але й на українській, російській та церковно-слов'янській мовах. Деякі сюжети і мотиви він взяв із збірок фольклорної прози не тільки українського, але й угорського народу. Правда, казкар тут оперує власними засобами і багатством особистої фантазії, домислу, тому його казки сприймаються, як оригінальні. Михайло Гандера добре володіє майстерністю усної новели, яка набуває у нього гострого політичного забарвлення та звучання.

Залежність репертуару від життєвого досвіду казкаря чітко простежується у Івана Лазаря. Майстер на всі руки (бджоляр, будівельник, ветеринар), добрий організатор (тривалий час працював бригадиром колгоспу), прекрасний оповідач — ось хто такий Іван Іванович Лазар. Багато він успадкував від свого батька, також Івана Івановича, 1886 року народження. Іван Лазар-батько відомий на всю околицю як ветеринар-ворожбит. Розповідають, що він виліковував безнадійно хвору худобину. На запитання, як він допомагає худобі, старий відповів, що знає, яке зілля від чого дати, а молитви чи замовляння тут ні при чому. Своє мистецтво він пояснив добрим знанням анатомії і біології організму тварин, бо з дитинства наробляє з худобою: скотарив, не раз запрошували його зарізати свиню чи вівцю.

Лазар-батько завжди проявляв соціальну активність. Будучи як військовополонений в Росії у 1917 році, він не залишився стороннім спостерігачем, а став активним учасником подій, вступив в ряди червоної гвардії. А син в роки Великої Вітчизняної війни не хотів воювати в хортистській армії проти радянських братів, при першій нагоді здався в полон.

Син перейняв від батька і оповідацьку майстерність. Казок Іван Іванович Лазар-син знає багато. В одну з неділь він розповів нам понад десять сюжетів, заявивши, що знає їх більше сотні. Улюблений його жанр — сатирична побутова казка. З великим оповідацьким мистецтвом він передає антирелігійні і антипопівські сюжети. Він творчо підходить- до традиційного, почутого від інших: «Я ніколи дослівно не повторюю почуте, завжди щось своє додам», — заявив він у розмові. Про притчу «Хліб і золото» сказав: «Я її вчув по будапештському радіо, вона мені сподобалася, і я почав її розповідати по-своєму тим, хто не знає угорської мови». Цей факт засвідчує, які різноманітні шляхи поширення фольклорних творів у наш час.

Прагнення внести в казку побільше реалістичних мотивів простежується в творчості казкаря Василя Холода, який належить до молодшого покоління казкарів. Його репертуар порівняно багатий і різноманітний. Ми вже записали від нього понад 30 сюжетів — кількість, що характеризує досить обдарованих майстрів. Розповідає він і соціально-побутові новели, ї народні перекази та легенди, і чудові чарівні казки. Як представник сільської бідноти, виразник її світогляду, Холод протестує проти соціальної несправедливості й увесь час бере під захист знедолених і скривджених. Його улюблений позитивний герой — «бідний чоловік», «простак Іван», що не може похвалитися ні майном, ні родом. Уособленням несправедливості, тобто капіталістичного ладу, в казках Холода бачимо багатство, гроші. Власницьку пристрасть, що штовхав людину на злочин, казкар таврує в новелах «Як чорт прийшов до невістки за грішми», «Про Івана, що служив 25 років у війську», «Про мудрого чоловіка.», «Про Митра Лукавого», «Як чоловік прийняв на ніч подорожнього»... Викриваючи жадібність і аморальність міських буржуїв, Холод розповідає, наприклад, як директор готелю, до якого солдат проситься на ніч, продає свою жінку, щоб виманити від квартиранта гроші. Буржуазний лад роз'їдав мораль і простих селян: селянка влаштовує за гроші любовне побачення своєї дочки з паном-подорожнім («Як чоловік прийняв на ніч подорожнього.»). Є в казках Холода і антипопівські мотиви. Самодурство, деспотизм, пиху і глупоту служителів культу казкар висміює в новелі «Про попа і бідного чоловіка». Іван показує себе далеко розумнішим як «пан превелебний» (мотив «чи вкрадеш від мене коні, воли, жінку?»). Антицерковні тенденції в творчості Холода переростають в антирелігійні, коли він сміється з «побожності» відсталого консервативного селянина, що звик споминати бога й молитися на кожному кроці. В змалюванні образів-персонажів, у подачі деталей казкар прагне до правдивого зображення дійсності, наскільки це дозволяє жанр. Оця риса, на наш погляд, характеризує наймолодше покоління казкарів. Вона — наслідок впливу радянської епохи.

З великою майстерністю розповідає казки Хома Плешинець. Можна сказати, що на Закарпатті мало кого можна порівняти а ним. Сприяв успіхові Плешинця не тільки багатство сюжетів, образів, уміння користуватися художніми деталями — успіх Хоми Івановича обумовлює і його чудовий голос. Стихія Плешинця — сатирична казка з різними топкими натяками. Розвиваючи традиційні мотиви, він вплітає у тканину розповіді свої елементи. Значні за обсягом зачини, оригінальні формули-закінчення казок говорять не тільки про винахідливість казкаря, але і про його схильність до вишуканості, дбайливе ставлення до традицій казкового епосу.

Гострий на слово і Василь Феєр. Він — майстер композиції, твір будує довершено. Колишній наймит-свинар, він зло кепкує над панами, непримиримий там, де йдеться про справедливість і чесність.

Кожен казкар, відштовхуючись від традиційного, по-своєму будує композицію казки, наповнює колективно витворений казковий сюжет реалістичними деталями, осучаснює його ідейне спрямування.

Етнографічне сусідство закарпатських українців з словаками, угорцями і румунами впливало на казковий епос, у якому відчутні не лише словацькі, угорські та румунські мотиви, але й південнослов'янські. Та основний репертуар казкарів Закарпаття — органічна частка загальноукраїнського казкового епосу. У ньому чітко простежуються не лише типологічні, але й генетичні зв'язки з російськими народними казками. Наприклад, казка Андрія Калина «Про вугляра», яку він чув у молодості від «діда із Стропкова», має в основі відомий сюжет про Марка Багатого («від долі не втечеш»), розповсюджений в українському і російському фольклорі. У нашому розпорядженні є вісім прикарпатських варіантів цього сюжету і ціла серія загальноукраїнських із збірок Чубинського, Лесевича, Кравченка, Драгоманова. Зустрічається цей сюжет і в збірках російських казок — у Афанасьєва, Садовнікова, Ончукова, Зеленіна, Добровольського, братів Соколових... І до інших закарпатських сюжетів легко відшукати аналогії в загальноукраїнських і російських казках, що е одним із незаперечних свідчень споконвічної приналежності Закарпаття до східного слов'янства.

Спостереження над творчістю сучасних казкарів Закарпаття дає підставу зробити висновок, що у фольклорі відбувається безперервний процес — органічне поєднання колективного і індивідуального, традиційного і новаторського, що казка в регіоні Карпат, яка тривалий час займала тут чільне місце в духовному світі трудящих, досі живе повнокровним життям.

П. В. Лінтур